Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

12 вересня 1943 року підрозділ АК, який прибув із Варшави, застрелив — либонь, помилково — українського професора Андрія Ластовецького. Його смерть викликала величезний резонанс у всьому місті. Незабаром ОУН помстилася, вбивши польського професора Болеслава Ялового. З’явилася реальна небезпека, що почнеться взаємна бійня. Це спонукало польське підпілля запропонувати ОУН-Б укласти неформальну угоду, щоб спіраль терору не зачіпала людей із львівського культурного та наукового середовища. Обидві сторони погодилися на це.

У той час тривали не лише ці польсько-українські переговори. Перші контакти між ОУН-Б і представниками польського підпілля відбулися вже в 1941–1942 роках. Проте вони закінчилися тим, що німці заарештували польських делегатів (можливо, внаслідок доносу конкуруючої з бандерівцями фракції ОУН-М). У 1943 році знову почалися переговори між представниками польського та українського підпілля. З польського боку їх вели представники II відділу Штабу Округи (розвідка) та Представництва Уряду, в тому числі Генрик Погоський «Валерій» та Збіґнєв Заленський «Ян Ґнатовський». З українського боку виступали представники реферату закордонних справ ЦП ОУН, означеного криптонімом «Р-33», у тому числі Михайло Степаняк і Євген Врецьона. Починаючи переговори, поляки усвідомлювали двозначність власної ситуації. Адже, з одного боку, вони мусили вести переговори тільки з українцями, лояльними до Польської держави, але з іншого — власне ОУН втішалася підтримкою значної частини українського суспільства.

Від самого початку обидві сторони зіткнулися з практично нерозв’язною проблемою кордонів. Польське підпілля наполягало на непорушності східних кордонів Польщі, натомість українське прагнуло незалежної України, до складу якої увійшли би Волинь і Східна Галичина. Обидві сторони запевняли одна одну, що в разі підтримки своїх претензій на спірні землі забезпечать цілковиту повагу до громадянських прав меншин, які там живуть. Поляки у представлених ними пропозиціях намагатися добитися оголошення публічної заяви про те, що українці, які мешкали в II Польській Республіці, хочуть залишитися польськими громадянами. Передбачалося, що українська сторона, якщо створення незалежної держави виявиться неможливим, оприлюднить таку відозву, побоюючись приєднання до СРСР. Згідно з планом-мінімум, поляки сподівалися на затримку вибуху «українського бунту» в Східній Галичині. Тому під час переговорів пропонувалося, що якби з’явилася можливість для створення української держави, кордони між нею та Польщею мирним шляхом узгодили би уряди обох майбутніх держав.

У свою чергу, українська делегація хотіла передусім увійти в контакт спершу з польським еміграційним урядом, а відтак, за його посередництвом, із західними союзниками. Пізніше на допиті в НКВС представник Центрального Проводу ОУН Олександр Луцький свідчив: «Це була головна мета переговорів з поляками, ретельно від них маскована»[174]. Крім того, члени ОУН хотіли добитися офіційної відмови польського уряду від спірних земель, визнання ОУН «єдиним законним представником на її [Самостійної України. — Ґ. М.] управління», а також початку широкомасштабної військової співпраці, скерованої проти радянських військ. Слід припускати, що реально досяжним вони вважали тільки налагодження контактів із союзниками.