Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Врешті, третій керунок — «національної автономії», як його окреслили автори звіту — підтримували Демократична партія та Польські соціалісти. Ці угруповання виступали за надання українській меншині територіальної автономії, причому ДП представила докладний проект «утворення окремого польського та українського кантону»[169].
Розбіжності в середовищі польського підпілля стали особливо помітними після прийняття 31 березня 1943 року Урядом Республіки Польща в Лондоні тез у справі української політики. Уряд вирішив не лише гарантувати українському населенню «повну, юридичну та фактичну рівноправність», а й поширити на землі, населені українцями, «широко розбудоване місцеве самоврядуванням, включно з воєводським управлінням». У наступних пунктах українцям обіцяли, зокрема, створення національного університету у Львові (чого ті домагалися упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття), гарантування усіх свобод Греко-католицькій і Православній Церквам, проведення справедливої земельної реформи, включення до Національної ради трьох представників українського населення та прийняття певної кількості українців на роботу в державний апарат. У відповідь від українців очікували зміни позиції у пресі на більш примирливу щодо Польщі, створення спільного фронту проти Німеччини та оприлюднення заяви, яка б відкидала радянські претензії.
Урядова ухвала була передана до Польщі по радіо і викликала палкі дискусії в середовищі польського підпілля, які навіть призвели до змін у командуванні Львівської АК. Вкрай критично до цього документа поставилися, що зовсім не дивує, прихильники ендеків, котрі відкидали будь-які поступки на користь українців. Урешті-решт, опонентам урядових тез вдалося заблокувати їх публікацію в країні, в чому важливу роль відіграв арешт прихильників відкритої національної політики: Командувача АК генерала Стефана Ровецького «Ґрота» 30 червня 1943 року і дещо раніше, 19 лютого 1943 року, Представника Уряду в Краї Яна Пекалкевича.
30 липня 1943 року Крайове Політичне Представництво (ця структура громадила представників основних політичних сил Підпільної Польщі), замість опублікувати позицію уряду, оприлюднило свою власну Відозву до Української Нації. Вона містила, зокрема, наступні твердження:
Польща [...] разом із Союзниками братиме участь у відбудові нового кращого світу. Українське суспільство [...] значною мірою пішло іншим шляхом, ніж поляки: шляхом співпраці з окупантом. [...] Акти подальшої співпраці з німцями, акти жорстокості й насильства, вчинені останнім часом українцями щодо польського населення на східних землях Республіки за намовою окупантів, а часто і з власної ініціативи, продовжують поглиблювати прірву між Польською та Українською Націями [...]. На дзиґарі історії наближається велика історична година — година остаточної перемоги справедливості. Хто не зможе її відчути, той сам собі винесе вирок. [...] Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України. Проте заявляємо, що не відмовимося від східних земель Республіки, в південній частині яких упродовж століть поруч із українцями мешкають поляки, на яких Польська Нація протягом століть зробила величезний цивілізаційний і економічний внесок. [...] Отож ми гарантуємо на тих землях повний і вільний розвиток українського населення на засадах свободи та рівності прав і громадянських обов’язків[170].
12 вересня 1943 року плакати з відозвою КНР були розвішані у Львові. 1200 примірників відозви розіслали найважливішим представникам української інтелігенції.
Мабуть, найвлучніше оцінила цю відозву ДП у спеціальному виданні за 30 серпня. В короткому й лаконічному тексті були вказані всі її слабкості та слушно зауважено, що «відозва не гарантує українцям у кордонах Республіки жодних конкретних прав. Усе зводиться до загальних фраз, які в нинішній ситуації, безумовно, будуть розглядатися як порожні банальності, що тим більше розминатимуться з метою, оскільки деякі звороти [...] будуть оцінені як провокаційні супроти національної гідності українців»[171].
Публікація ухвали польського уряду не змінила би перебігу подій. Вона була запізнілою і не могла задовольнити українських середовищ. Проте це упущення слід визнати серйозною помилкою. Оприлюднення позиції польського керівництва мало би тоді важливе значення, адже продемонструвало би добру волю Польщі та готовність вирішити накопичені польсько-українські протиріччя демократичним шляхом. А тим часом уся ця справа стала радше виявом антиукраїнських упереджень і неприязні.
169
Ryszard Torzecki, Polacy і Ukraińcy, s. 212.
170
SPP, A 9 5/9, Sprawy ukraińskie w polskiej prasie podziemnej za czerwiec, lipiec, sierpień 1943 roku, Rzeczpospolita Polska z 9 sierpnia 1943 roku.
171
Archiwum Adama Bienia..., s. 197–199.