Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
У результаті було прийняте рішення про перетворення галицької УНС на УПА. Загал партизанських сил було підпорядковано єдиній структурі командування. Шухевич мабуть уже під час інспекції перебрав повний контроль над партизанськими загонами, ставши головнокомандувачем УПА. «Климові Савуру» доручили й далі командувати УПА на Волині (що формально було зниженням його статусу, позаяк досі він теоретично керував усіма підрозділами цього формування), натомість партизанський рух у Східній Галичині очолив Василь Сидор «Шелест», який змінив на цій посаді Луцького. Переймаючи командування УПА, Шухевич узяв собі псевдонім «Тарас Чупринка», на згадку про українського поета Григорія Чупринку, котрий загинув під час партизанської війни з більшовиками в двадцятих роках.
У грудні 1943 року ОУН-Б в черговій відозві висловила своє ставлення до польської декларації від 30 липня. Бандерівці, як неважко здогадатися, гостро її розкритикували, вважаючи за можливе для українців погодитися лише з однією фразою з тексту: «Ми розуміємо та цінуємо прагнення Української Нації до створення Незалежної України».
Можливо, саме тоді, в грудні 1943 року, було прийняте рішення про початок антипольської акції в Східній Галичині. Цікаво, що восени того року можна зауважити тиск знизу стосовно її проведення. У той час там траплялися переважно окремі ліквідації. Схоже, що це викликало невдоволення в підлеглих, яким кортіло розпочати широкомасштабну операцію, до чого їх також спонукала діяльність польського підпілля. В одному зі звітів читаємо: «Антипольську акцію було б доцільно загострити. Впродовж останніх двох тижнів є все більше жертв польських денунціацій, в т.ч. зазнав провалу окружний референт СБ в Станіславському «Гармаш»»[201].
Складається враження, що метою принаймні деяких із перших масових убивств було вивчення, як на антипольські акції зреагує український простолюд. Після вкрай жорстокого вбивства 10 листопада 1943 року чотирнадцяти поляків у Горішньому Болозові (Добромильський повіт) бандерівці уважно спостерігали, як місцеві українці коментуватимуть цей випадок. Було зауважено, що багато людей критично поставилися до того, як загинули поляки, а ще спершу дехто не вірив, що вчинений у подібний спосіб напад могли влаштувати українці. Як ми побачимо пізніше, діяння бандерівців аж ніяк не спіткали цілковитої підтримки греко-католицької громадськості. Можливо, що власне під впливом громадської думки під час антипольської акції в Східній Галичині було вирішено вбивати тільки чоловіків, та й то після попередження листівками із закликом покинути Східну Галичину.
В січні 1944 року підрозділи УНС в Східній Галичині почали переформовуватися в УПА. До лісу пішли значні групи молоді. В лютому на передпіллі Східної Галичини з’явилися наступаючі підрозділи Червоної Армії. Майже водночас із польськими підрозділами, які узялися до втілення операції «Буря», українські партизани розпочали в Східній Галичині масову антипольську акцію. Від тієї миті виразно зросла кількість нападів на польські села, але то була лише прелюдія до генеральної операції деполонізації. На межі лютого й березня УПА атакувала тільки окремі села, скажімо ті, де були самооборони, а отже тому вони могли становити загрозу для українських партизанів. Можливо, таким чином вони хотіли уникнути волинського сценарію, — там у низці населених пунктів після початку різанини постали бази самооборони. Тому було вирішено в першу чергу атакувати ті польські поселення, які б могли зіграти роль галицького Пребражого.
Не пізніше, як у березні, Головне командування УПА віддало наказ, щоб на початку квітня розпочати в усій Східній Галичині масові операції вигнання поляків. Члени ОУН-Б, котрі служили в українській поліції, мали спровокувати якомога масовіше дезертирство її службовців до загонів українських партизанів, а з поліцаїв планувалося утворювати нові підрозділи УПА. В травні 1944 року наказ із інструкцією-описом вигнання повторно розіслали командирам УПА. Цей документ зберігся в одному з київських архівів. У ньому читаємо:
З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так: наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно палити (розбирати). При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки (прошу на це звернути особливу увагу)[202].
201
ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 53, арк. 14.
202
ЦДАГОУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 3, арк. 53.