Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Як і в багатьох, у мене все почалося з Майдану. Після Криму стало очевидно, що щось далі буде. З’явилися перші загиблі на Донбасі. Дивишся телевізор — і сльози, сльози, сльози… А потім береш себе в руки і починаєш думати: «Ну яка користь із тих сліз? Треба щось робити!» Почали збирати волонтерку. В нас у Полтаві як таких волонтерських організацій не було. Самі, по друзях збирали. Потім познайомилась із полтавським «Правим сектором» і пішла туди. Вдень працювала в обленерго, вечорами займалася роботою — просвітницькою, волонтерською.
Я в собі сили відчувала на щось більше. Хоча те, що я жінка і вже в такому віці, мене стримувало від того, щоб іти безпосередньо на передову, на війну. Було нерозуміння з боку знайомих. Та що знайомі — батьки не розуміють досі, чого я сюди пішла: «Ти — жінка, ти в такому віці, тобі вже онуків пора бавити». Підрозділ свій вибрала через те, що саме в 16-му батальйоні багато знайомих було. Це був наш батальйон територіальної оборони раніше. Все ж таки свої, рідні тут.
Але почати служити виявилося не так просто. Сім місяців, здається, мої документи ходили по всіх інстанціях — як сім кіл пекла. Як згадаю — не хотіла б іще раз пройти те, що пройшла, доки оформлювалась у ЗСУ. Почалося з того, що я прийшла в полтавський військкомат, і мені сказали: «До свіданія, тьотя, ми беремо до 40 років, іди додому». Я пішла раз, другий, пробилася до воєнкома, кажу йому: «Ви серйозно вважаєте, що до 40 років я можу захищати Батьківщину, у мене є сили, я зобов’язана, а після 40 ні?» Я їх дістала так, що мене зрештою взяли. І от у 43 роки я стала на військовий облік, не маючи ні навичок, ні досвіду військового, нічого. Через 7 місяців прийшли докумети, і я поїхала в батальйон.
В нас у батальйоні було дуже мало жінок. Я була єдиною жінкою-офіцером на той час. Приїхала в штаб, мені показали: отут будеш спати, у вас із дівчинкою окрема кімната. А я їм: «Почекайте… Як я буду працювати з особовим складом і виконувати свої посадові обов’язки, сидячи в штабі, якщо мої хлопці там?» А вони мені: «Ми жінок на передову не пускаємо, лише медиків». Але я у штабі так жодного разу і не заночувала — одразу поїхала до хлопців. Забрав мене ротний, дивиться круглими очима, мовляв, куди тебе подіти? Приїхали на опорний пункт — хлопці теж дивляться, не можуть зрозуміти: хто ця тітка? Навіщо приїхала? Чого вона буде в нас сидіти? Але буквально через пару днів вони мене прийняли.
Я потрапила одразу в Авдіївку, на опорник «Лєнта». Пробула там деякий час, потім перебралася на інший опорник. Почалося моє життя на передовій у липні 2016-го. Тоді здебільшого були мінометні обстріли. Через два дні після мого приїзду навідався до нас ротний — подивитись, як ми, і каже: «Що ж у вас, Ольго Василівно, спальничок досі не розстелений?» А у нас щойно темніло — починались обстріли, і ми мусили тікати, ховатися в укриття.
Якось в нас дуже смішний випадок трапився. Ми щойно приготувалися вечеряти — і тут починається обстріл, причому такий конкретний. До нас прилетіло, балка тріснула, ми повибігали. А один боєць у цей час мився в душі. І от прибігає він, матюкається, брудний увесь, спіднє — задом наперед. І розповідає: «Я вискочив, біжу в укриття і згадую, що в нас же баба на опорнику, треба труси надіти. І починаю ж одягати білизну на бігу. Та не побачив, задом наперед надів, поки надягав — упав…» І отак, мокрий та брудний, уже добіг до нас.
Моє перше завдання було — не напружувати в побутовому плані. Як зазвичай буває? Як в армії ставляться чоловіки до жінок? Окрема кімната, окрема душова… Я сама собі раду давала. Треба собі відро води принести — сама взяла і принесла. Треба цвях забити — взяла і забила. Не просила піднести мені ящик чи ще щось.
Свій перший обстріл я пережила в Авдіївці, коли волонтерку привозила. Міномети, 120-міліметрові, почали крити. Хлопці кричать: «В укриття!» А я стала і стою. Не можу зрушити з місця. Розумію, що треба бігти, усвідомлюю небезпеку, але ніг наче немає — наче стовпчики. Хлопці мене попід руки — і у бліндаж. Переляку не було, просто ступор: я — наче сторонній спостерігач, і усе це відбувається не зі мною.
Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб звикнути до обстрілів — день-два-чотири… Мабуть, тиждень… Тиждень я звикала. Не лише до обстрілів, а й до нового графіку, точніше, до його повної відсутності. В зоні АТО ж немає 8-годинного робочого дня: буває таке, що сьогодні можеш поспати одну годину, завтра — п’ять, а то й взагалі не поспати. Так само і з харчуванням — їси коли є час, хоч і серед ночі. Звикала до того, що нічого не могла спланувати. А взагалі — ну як це не боятися? Я, наприклад, боюся. Але не самого обстрілу, того, що мене поранять чи я загину. Боюся зробити щось неправильне, що приведе до непоправних тяжких наслідків. Страх — це природно, інстинктивне прагнення зберегти життя. Але страху панічного тут не повинно бути. Він має бути контрольований. Зазвичай страх приходить потім, коли все вже закінчилося. От минає хвилин 40, і в мене починається… Як до жирафи доходить.