У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Чоловік мені каже, завжди повторює: "Дивися на все око! Це — епос! Епос!"»
Тетяна Аркадіївна Смілянська,
військовий журналіст
«До війни я жила щасливо... З татом, з мамою. Тато в мене з фінської повернувся. Він прийшов без одного пальця на правій руці, і я в нього запитувала: "Тату, навіщо війна?"
А війна незабаром прийшла, я ще толком не підросла. З Мінська евакуювалася. Привезли нас до Саратова. Там я в колгоспі працювала. Викликає мене голова сільради:
— Я думаю про тебе, дівчинко, весь час.
Я здивувалася:
— А що ви, дядьку, думаєте?
— Якби не та клята дерев’янка! Усе та клята дерев’янка...
Стою, нічого не тямлю. Він каже:
— Прислали папір, треба двох на фронт, а мені нема кого послати. Сам би пішов, та ця клята дерев’янка. А тебе не можна: ти евакуйована. А може, підеш? Двоє дівчат у мене: ти та Марія Уткіна.
Марія була такою високою, дебелою дівкою, а я не дуже. Я так собі.
— Підеш?
— А мені обмотки дадуть?
Ми були обірваними: що ми там встигли із собою взяти!
— Ти така гарненька, тобі черевички там дадуть.
І я погодилася.
...Вивантажили нас із ешелону, за нами прибув дядько, огрядний, вусатий, але ніхто з ним не поїхав. Не знаю чому, я не питала, я не була активісткою, першою нікуди не лізла. Не сподобався нам цей дядько. Потім приїжджає гарний офіцер. Лялька! Він умовив, і ми поїхали. Приїхали до частини, а там цей вусатий дядько, сміється: "Ну, що, кирпаті, зі мною не поїхали?"
Майор викликав нас по одній і запитував: "Що ти вмієш?"
Одна відповідає: "Корів доїти". Друга: "Картоплю вдома варила, мамі допомагала".
Викликає мене:
— А ти?
— Прати вмію.
— Бачу, дівка гарна. Якби ти готувати вміла.
— Умію.
Цілий день готую їжу, а прийду вночі — солдатам випрати треба. На посту стояла. Мене гукають: "Вартовий! Вартовий!" — А я відповісти не можу — сили нема. Сили не маю навіть подати голос...»
Ірина Миколаївна Зініна,
рядова, кухар
«Їздила я на санпоїзді... Пам’ятаю, перший тиждень проплакала: ну, по-перше, без мами, а по-друге, опинилася на третій полиці, де тепер багаж кладуть. Там була моя "кімната".
— Якого віку ви пішли на фронт?
— Я вчилася у восьмому класі, але до кінця року не дотягла. Утекла на фронт. Усі дівчата на санпоїзді мого віку.
— А що ви там робили?
— Ми доглядали поранених, поїли, годували, подати судно — це все наша робота. Зі мною разом одна дівчина старша чергувала, вона мене спочатку жаліла: "Якщо будуть судно просити, ти мене клич". Поранені важкі: у того руки, у того ноги немає. Я першого дня кликала її, а потім — вона ж не може весь день зі мною бути і всю ніч — залишилася я сама. І ось мене кличе поранений: "Сестричко, судно!"
Я простягаю йому судно і бачу, що він його не бере. Дивлюся: у нього немає рук. У мозку десь промайнуло, якось я збагнула, що треба робити, але кілька хвилин стояла і не знала, як бути. Ви мене розумієте? Я мала допомогти... А я не знала, що то є, я ще того не бачила. Такому навіть на курсах нас не вчили...»
Світлана Миколаївна Любич,
сандружинниця
«Я не стріляла... Кашу солдатам варила. За це дали медаль. Я про неї і не згадую: хіба я воювала? Кашу готувала, солдатський суп. Тягала котли, баки. Важкі-важкі... Командир, пригадую, сердився: "Я б постріляв ці баки... Як ти народжувати після війни будеш?" Одного разу взяв — і всі баки постріляв. Довелося в якомусь селищі шукати баки менші.
Прийдуть солдатики з передової, відпочинок їм дадуть. Бідолашні, всі брудні, змучені, ноги, руки — все обморожене.
Дуже боялися морозів узбеки, таджики. У них же сонце завжди, тепло, а тут тридцять-сорок градусів морозу. Не може відігрітися, годуєш його. Він сам ложки не піднесе до рота...»
Олександра Семенівна Масаковська,
рядова, кухар
«Прала... Через всю війну з коритом пройшла. Прали вручну. Тілогрійки, гімнастерки... Білизну привезуть, вона заношена, завошивлена. Халати білі, ну ці, маскувальні, вони наскрізь в крові, не білі, а червоні. Чорні від старої крові. У першій воді прати не можна — вона червона або чорна... Гімнастерка без рукава, і дірка на всі груди, штани без штанини. Сльозами відмиваєш і сльозами полощеш.