У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Ця праця дуже важка. У нас було вісім залізних печей. Приїжджаємо до зруйнованого селища або міста, ставимо їх. Поставили печі, потрібні дрова, двадцять-тридцять відер води, п’ять мішків борошна. Вісімнадцятирічні дівчата, ми тягали мішки з борошном по сімдесят кілограмів. Ухопимося удвох і несемо. Чи сорок буханок хліба на ноші покладуть. Я, наприклад, не могла підняти. День і ніч коло печі, день і ніч. Ці корита замісили, ті вже треба. Бомблять, а ми хліб печемо...»
Марія Семенівна Кулакова,
рядова, пекар
«А я протягом усіх чотирьох років війни на колесах... Їздила за дороговказами: "Господарство Щукіна", "Господарство Кожуро". Отримаємо на базі тютюн, цигарки, кремені — все, без чого бійці не можуть обійтися на передовій, — і в дорогу. Де на машинах, де на возах, а частіше пішки з одним або двома солдатами. На своєму горбу тягнемо. До траншеї на конях не проїдеш, німці почують скрип. Усе на собі. На своєму горбу, моя люба...»
Олена Никифорівна Ієвська,
рядова, постачальник
«На початку війни... Було мені дев’ятнадцять років... Я жила в місті Муромі Володи мирської області. У жовтні сорок першого нас, комсомольців, відправили будувати автодорогу Муром — Горький — Кулебаки. Коли ми повернулися з труд-фронту, нас мобілізували.
Мене відрядили до школи зв’язку в Горькому на курси поштових працівників. Закінчивши курси, потрапила до діючої армії — до шістдесятої стрілецької дивізії. Служила офіцером у полковій пошті. На власні очі бачила, як люди плакали, цілували конверти, отримавши листа на передовій. А в багатьох рідні загинули або жили на території, що захоплена ворогом. Не мали можливості написати. Тоді ми писали листи від Не-знайомої:"Любий солдате, пише тобі незнайома дівчина. Якти б’єш ворога? Коли повернешся з Перемогою?" Ночами сиділи і складали... Я за війну сотні таких листів написала...»
Марія Олексіївна Ремньова,
молодший лейтенант,
поштовий працівник
Про спеціальне мило «К» і гауптвахту
«Першого травня я вийшла заміж... А двадцять другого червня почалася війна. Налетіли перші німецькі літаки. Я працювала в дитячому будинку для іспанських дітей, яких привезли до нас у Київ. Це — тридцять сьомий рік... Громадянська війна в Іспанії... Ми не знали, що робити, а іспанські діти стали рити у дворі окопи. Вони вже все знали... Дітей відправили в тил, а я виїхала до Пензенської області. Мені дали завдання — організувати курси медсестер. До кінця сорок першого року я сама приймала іспити на цих курсах, бо всі лікарі пішли на фронт. Видала документи і теж попросилася на фронт. Відрядили під Сталінград, до армійського польового госпіталю. Була з-поміж дівчат найстаршою. Моїй подрузі Соні Удруговій, ми й тепер із нею дружимо, тоді було шістнадцять років, вона закінчила лише дев’ять класів — і ось ці медичні курси. Три дні минуло, як ми вже на фронті, і ось Соня сидить у лісі й плаче. Підходжу:
— Сонечко, ну чого ж ти плачеш?
— Як ти не зрозумієш? Я три дні маму не бачила.
Тепер їй той випадок нагадаю, так вона сміється.
На Курській дузі мене перевели з госпіталю до польового прального загону замполітом. Пралі були вільнонайманими. Ось, бувало, їдемо ми на підводах: лежать тази, стирчать корита, самовари — гріти воду, а нагорі сидять дівчата в червоних, зелених, синіх, сірих спідницях. Ну, і всі сміялися: "Он поїхало пральне військо!" А мене звали "пральний комісар". Це вже потім мої дівчата одяглися більш пристойно, як кажуть, "прибарахлилися".
Працювали дуже важко. Ніяких пральних машин і сліду не було. Ручками... Усе жіночими ручками... Ось ми приходимо, дають нам одну якусь хату або землянку. Ми перемо там білизну, перш ніж сушити, просочуємо її спеціальним милом "К", для того щоб не було вошей. Був дуст, але дуст не допомагав, використовували мило "К", дуже смердюче, запах жахливий. Там, у тому приміщенні, де перемо, ми і сушимо ту білизну, і тут же ми спимо. Давали нам двадцять-двадцять п’ять грамів мила — на одного солдата випрати білизну. А вона чорна як земля. І в багатьох дівчат через прання, через тягарі, через напруження були грижі, екземи рук від мила "К", злазили нігті, думали, що ніколи вже не зможуть вони рости. Але все одно день-два відпочинуть — і треба знову прати.