У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
І гори, гори цих гімнастерок... Ватників... Як згадаю, руки і тепер болять. Узимку ватники важкі, кров на них замерзла. Я часто їх і тепер уві сні бачу... Лежить чорна гора...»
Марія Степанівна Дєтко,
рядова, праля
«На війні траплялося стільки дивного... Я вам розповім...
Лежить на траві Аня Кабурова... Наша зв’язкова. Вона помирає — куля влучила в серце. Цієї миті над нами пролітає клин журавлів. Усі підвели голови до неба, і вона розплющила очі. Подивилася: "Як шкода, дівчата". Потім помовчала і посміхнулася нам: "Дівчата, невже я помру?" А тут біжить наш листоноша, наша Клава, вона кричить: "Не помирай! Не помирай! Тобі лист з дому..." Дня не заплющує очі, вона чекає...
Наша Клава сіла біля неї, розпечатала конверт. Лист від мами: "Дорога моя, люба доню..." Біля мене стоїть лікар, він каже: "Це — диво. Диво!!! Вона живе всупереч усім законам медицини..." Дочитали листа... І лише тоді Дня заплющила очі...»
Марія Миколаївна Василевська,
сержант, зв’язкова
«Моя спеціальність... Моя спеціальність — чоловіча стрижка...
Приходить дівчина... Я не знаю, як її стригти. У неї розкішне волосся — кучері. Заходить до землянки командир:
— Стригти, як чоловіків.
— Але вона — жінка.
— Ні, вона солдат. Жінкою вона знову стане після війни. Усе одно... Усе одно трохи волосся відросте, і я дівчат уночі накручувала. Замість бігудів у нас були шишки... Ялинові сухі шишки... Ну, хоча б гривку накрутити...»
Василиса Южніна,
рядова, перукар
«Книжок я мало читала... І розповідати красиво я не вмію... Ми одягали солдатів, прали, прасували — ось яке наше геройство. На конях їхали, мало де поїздом, коні змучені, можна сказати, пішки до самого Берліна дійшли. І якщо так згадати, то все, що треба, робили: поранених допомагали тягати, на Дніпрі набої підносили, бо не було на чому підвезти, на руках доправляли за кілька кілометрів. Землянки копали, мости мостили...
Потрапили в оточення, бігла, стріляла, як усі. Убила або не вбила, не скажу. Бігла і стріляла, як усі.
Мені здається, я дуже мало згадала. А скільки всякого в мене було! Я згадаю... Прийди ще раз...»
Анна Захарівна Горлач,
рядова, праля
«Історія в мене маленька...
Старшина запитує:
— Дівчинко, тобі скільки років?
— Шістнадцять, а що?
— Ато, — каже, — нам неповнолітні не потрібні.
— Що хочете, буду робити. Хоча б хліб пекти.
Узяли...»
Наталія Мухаметдінова,
рядова, пекар
«Я значилася писарем... Умовили мене піти до штабу таким чином... Мені сказали: ми знаємо, що до війни ви працювали фотографом, і у нас працюватимете фотографом.
Що я добре пам’ятаю, так це те, що я не хотіла фотографувати смерть. Убитих. Знімала, коли солдати відпочивали — курили, сміялися, коли вручали нагороди. Шкода, тоді не було в мене кольорової плівки, лише чорно-біла. Як виносили прапор полку... Я змогла б це гарно зняти...
А сьогодні... Приходять до мене журналісти і запитують: "Ви знімали убитих? Поле бою... "Я стала шукати... У мене мало фотографій смерті... Якщо хтось гинув, мене хлопці просили: "А чи знайдеться в тебе він живий?" Ми шукали його живого... Щоб він усміхався...»
Олена Віденська,
сержант, писар
«Ми будували... Будували залізниці, мости понтонні, бліндажі. Фронт поблизу. Копали землю вночі, щоб нас не помітили.
Ліс валили. Здебільшого дівчата в моєму відділенні, всі молоденькі. Чоловіків декілька, які не стройові. Дерево як виносили? Беремося всі за те дерево й несемо. Одне дерево всім відділенням. Криваві мозолі на руках... На плечах...»
Зоя Лук’янівна Вержбицька,
командир відділення
будівельного батальйону
«Закінчила педучилище... Диплом одержала, коли війна вже йшла. Направлення нам не дали, бо війна, а відправили додому. Приїхала додому, за кілька днів викликали до військомату. Мама мене не пускала, звісно, молода ще, лише вісімнадцять років: "Відправлю тебе до брата, скажу, вдома немає". Я кажу: "Я ж комсомолка" У військкоматі зібрали нас, так і так, казали, потрібні жінки для фронтових хлібопекарень.