У війни не жіноче обличчя

— А ви хотіли б із нею познайомитися?

— О Господи! Ні!

Ну, і тут я зізналася:

— Так будьмо знайомі, я замполіт!

— Ні, не може бути! Про неї мені розповідали...

Я берегла своїх дівчат. У нас була така гарна Валя. Викликали мене якось на десять днів до штабу. Приїжджаю, мені кажуть, що Валя всіма тими днями пізно приходила, що була вона з якимось капітаном. Була, ну була, діло позаду. Два місяці минають, я дізнаюся, що Валя вагітна. Викликаю її: "Валю, як це сталося? Куди ти поїдеш? Твоя мачуха (у неї не мати, а мачуха була) в землянці живе". Вона плаче: "Це ви винні, якби ви не поїхали, нічого б не трапилося". Вони зі мною — як із матір’ю, старшою сестрою.

У неї якесь пальтечко легке, а вже холодно, віддала я їй свою шинель. Поїхала моя Валя...

Восьме березня сорок п’ятого року. Ми справляли свято. Чай. Якісь цукерки роздобули. Виходять мої дівчата на вулицю і раптом бачать: ідуть із лісу два німці. Тягнуть за собою автомати... Поранені... Мої дівчата оточили їх. Ну і я, як замполіт, звісно, написала в донесенні, що сьогодні, восьмого березня, пралі взяли в полон двох німців.

Назавтра у нас була нарада командирів, начальник політвідділу насамперед оголошує:

— Ну, товариші, я хочу вас порадувати: незабаром кінець війні. Учора пралі з двадцять першого польового прального загону взяли в полон двох німців.

Усі заплескали.

Коли йшла війна, нас не нагороджували, а коли скінчилася, мені сказали: "Нагородіть двох людей". Я обурилася. Узяла слово, виступила, що я замполіт прального загону, і яка це важка праця праль, що в багатьох із них грижі, екземи рук і так далі, що дівчата молоді, працювали тяжче, ніж машини, немов тягачі. У мене запитують: "Можете до завтрашнього дня надати нагородний матеріал? Ми ще нагородимо". І ми з командиром загону ніч просиділи над списками. Багато хто з дівчат одержав медалі "За відвагу", "За бойові заслуги", а одну пралю нагородили орденом Червоної Зірки. Найкраща праля, вона не відходила від корита: бувало, всі вже без сил, падають, а вона пере. Це була літня жінка, вся її сім’я загинула.

Коли мені треба було відправляти дівчат додому, мені хотілося щось їм дати. Вони всі з Білорусі та України, а там все було зруйноване, розбите. Як ти їх відпустиш із порожніми руками? А ми стояли в якомусь німецькому селі, там була швацька майстерня. Я пішла подивитися: машинки стояли, на моє щастя, цілі. І ось кожній дівчинці, яка їхала, ми піднесли подарунок. Я так раділа, була такою щасливою. Лиш це я могла зробити для своїх дівчат.

Усі хотіли додому і боялися повертатися. Ніхто не знав, що нас там чекає...»