У війни не жіноче обличчя

Дали мені за мої ордени і медалі якісь такі спеціальні талони, щоб я могла піти до військторгу і купити що-небудь. Я купила собі чобітки гумові, тоді наймодніші, купила пальто, сукню, черевики. Шинель вирішила продати. Іду на ринок... Я прийшла в літньому, світлій сукні... Зі шпилькою у волоссі... І що я там побачила? Молоді хлопці без рук, без ніг... Увесь народ воював... З орденами, з медалями... У кого руки цілі, той ложками саморобними торгує. Жіночими бюстгальтерами, трусиками. А той... Без рук, без ніг... Сидить і сльозами вмивається. Копієчку просить... Ніяких інвалідних колясок у них не було, вони їздили на саморобних дошках, штовхаючи їх руками, у кого вони були. П’яні. Співали «позабыт — позаброшен». Ось такі сцени... Я пішла, я не продала свою шинель. І скільки я жила в Москві, років п’ять, напевно, я не могла ходити на ринок. Я боялася, що хтось із цих калік мене впізнає і крикне: «Навіщо ти мене тоді з-під вогню витягла? Навіщо врятувала?» Я згадувала одного молодого лейтенанта... У нього ноги... Одна відрізана осколком, друга ще на чомусь висіла... Я його перев’язувала... Під бомбами... А він кричав мені: «Не тягни! Добий!!! Добий... Я тобі наказую...» Розумієте? І ось я завжди боялася зустріти цього лейтенанта...

А коли я в госпіталі лежала, там усі знали молодого гарного хлопця. Танкіст Мишко... Ніхто не знав його прізвища, всі знали його ім’я... Йому ноги ампутували, праву руку, сама ліва залишилася. У нього була висока ампутація, ноги відрізали до тазостегнового суглоба, так що протези не можна носити. Його возили на візку. Зробили спеціально для нього високу коляску і возили всі, кожний, хто міг. Приходило до госпіталю багато цивільних із населення, допомагали доглядати, над усе таких важких поранених, як Мишко. І жінки, і школярі. Навіть діти. Цього Мишка на руках носили. І він не сумував. Він так хотів жити! Йому лише дев’ятнадцять років, він ще навіть не жив. Не пам’ятаю, чи мав він кого з рідних, але він знав — його в біді не залишать, він вірив — його не забудуть. Хоча, звісно, війна пройшла нашою землею, скрізь розруха. Коли ми визволяли села, вони всі спалені. Лише земля в людей залишилася. Лише земля.