У війни не жіноче обличчя

Гадала, що кінь мій через того пораненого весь закривавлений, а подивилася: він теж поранений у бік, пакет індивідуальний весь вмістився туди. Вийняла, було в мене кілька шматочків цукру, дала йому той цукор. Уже з усіх боків стріляють, не зрозумієш: де німець, а де наші. Метрів з десять проїдеш і натрапляєш на поранених... Думаю: треба бричку шукати, підібрати всіх. Їду й бачу спуск, а внизу — три шляхи: і туди дорога, і туди дорога, і прямо дорога. Я розгубилася... Куди їхати? А я тримала повід міцно. Кінь ішов туди, куди я направляла. Ну, а тут, не знаю, якийсь інстинкт мені підказав, десь я чула, що коні чують дорогу, і, не доїжджаючи до цієї розвилки, я повід опустила, і кінь пішов зовсім не в той бік, у який я сама б поїхала. Пішов, пішов і пішов.

Я вже сиджу без сил, мені вже все одно, куди він піде. Що буде, те й буде. Він так ішов-ішов, а потім веселіше-веселіше, крутить головою, я вже й повід підняла, тримаю. Нагнулася і його рану притримую рукою. Він веселіше, веселіше, потім: і-і-і — ...заіржав так, почув когось. Я побоююсь: раптом це німці. Вирішила пустити спочатку коня, але вже сама побачила свіжий слід: коні натоптали, з тачанки колесо — пройшло не менше ніж п’ятдесят осіб. І метрів за двісті-триста кінь уперся прямо у візок. На возі були поранені, тут я побачила рештки нашого ескадрону.

Але до нас уже йшла допомога, брички, тачанки... Був наказ: забрати всіх. Під кулями, під обстрілом збирали своїх, всіх до єдиного забрали — і поранених, і вбитих. Я теж поїхала на тачанці. Усіх там знайшла, і того пораненого в живіт, усіх їх вивезла. Тільки коні розстріляні залишилися. Уже добре розвиднилося, їдеш і бачиш — табун цілий лежить. Гарні, міцні коні... Вітер розвіває їхні гриви...

Уся стіна у великій кімнаті, де ми сидимо, обвішана збільшеними довоєнними та фронтовими фотографіями сестер. Ось вони ще школярки — в капелюшках, із квітами. Знімок зроблений за два тижні до початку війни. Звичайні дитячі обличчя, сміхотливі, трохи упокорені важливістю моменту і бажанням здаватися дорослими. А ось вони вже в козачих черкесках, кавалерійських бурках. Сфотографувалися в сорок другому році. За часом рік різниці, а обличчя вже інше, людина інша. А цей знімок Зінаїда Василівна надіслала матері з фронту: на гімнастерці перша медаль «За відвагу». На цьому — обидві сфотографовані в День Перемоги... Запам’ятовую рух обличчя: з м’яких дитячих рис — до впевненого жіночого погляду, навіть певної жорсткості, суворості. Важко повірити, що ця зміна відбувалася протягом лічених місяців, років. Зазвичай час робить це значно повільніше і непомітніше. Довго ліпиться людське обличчя. Повільно вимальовується на ньому душа.