У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
«Мій тато... Мій любий тато був комуніст, свята людина. Я не зустрічала протягом усього життя нікого кращого за нього. Він мене виховував: "Ну, хто б я був без радянської влади. Бідняк. Наймитував би у куркуля. Радянська влада дала мені все, я здобув освіту. Став інженером, будую мости. Я всім цим зобов’язаний нашій рідній владі".
Я любила радянську владу. Любила Сталіна і Ворошилова. Усіх наших вождів любила. Так мене навчив тато.
Йшла війна, я підростала. Вечорами ми з татом співали "Інтернаціонал" і "Священну війну". Папа акомпанував на акордеоні. Коли мені виповнилося вісімнадцять років, він разом зі мною пішов до військкомату...
З армії я написала додому листа, що будую й охороняю мости. Яка це була радість у нашій родині! Тато нас усіх залюбив у мости, ми любили їх із дитинства. Коли я бачила зруйнований міст — його розбомбили чи підірвали, — ставлення в мене до нього було, як до живої істоти, а не до стратегічного об’єкта. Я плакала... Я бачила на шляху сотні зруйнованих мостів, великих і маленьких, їх руйнували у війну в першу чергу. Мішень номер один. Коли ми проїжджали повз руїни, я завжди думала: скільки ж знадобиться років, щоб усе це побудувати заново? Війна вбиває час, дорогоцінний людський час. Я добре пам’ятала, що кожен міст тато будував кілька років. Ночами сидів над кресленнями, навіть вихідними днями. Більш за все на війні мені було шкода часу. Батькового часу...
Батька давно немає, але я його продовжую любити. Не вірю, коли про таких, як він, кажуть, що вони були дурними і сліпими — вірили в Сталіна. Боялися Сталіна. Вірили в ленінські ідеї. Думали однаково. Повірте мені, вони були хорошими і чесними людьми, вони вірили не в Сталіна і Леніна, а в комуністичну ідею. У соціалізм із людським обличчям, як потім це назвуть. У щастя для всіх. Для кожного. Мрійники, ідеалісти — так, сліпці — ні. Ніколи не погоджуся. Нізащо! У, середині війни у нас з’явилися чудові танки і літаки, добра зброя, але без віри все одно такого страшного ворога, як гітлерівська армія — потужна, дисциплінована, яка підкорила всю Європу, ми б ні за що не здолали. Не зламали б їй хребет. Головною нашою зброєю була віра, а не страх, даю вам слово честі партійця (я на війні вступила в партію і досі комуністка). Я не соромлюся свого партквитка і не відмовилася від нього. Моя віра не змінилася із сорок першого...»
Тамара Лук’янівна Тороп,
рядова, інженер-будівельник
«Під Воронежем німецькі війська затримали... Вони довго не могли взяти місто. Бомбили і бомбили. Літаки літали через наше село Московка. Я ще не бачила ворога, я бачила тільки його літаки. Але невдовзі я дізналася, яка та війна...
Наш госпіталь повідомили, що під самим Воронежем розбомбили склад, ми приїхали на місце — побачили... Що ми побачили? Тільки фарш... вимовити не можу... Ой-ой-ой! Першим отямився наш головлікар. Він голосно крикнув: "Ноші!" Я була молодша за всіх, мені лише шістнадцять років виповнилося, і всі дивилися на мене, щоб я не зомліла. Ми ходили по рейках, лазили по вагонах. На ноші не було кого покласти: вагони горіли, не чулося ні стогонів, ні криків. Людей цілих не було. Я трималася за своє серце, у мене зі страху заплющувались очі. Коли ми повернулися до госпіталю, всі попадали хто де: хто на стіл голову поклав, хто на стільці — і так поснули.
Я відчергувала і пішла додому. Прийшла вся заплакана, лягла на ліжко і лише заплющу очі — все знову бачу... Повернулася з роботи мама, і прийшов дядько Митя. Чую мамин голос:
— Не знаю, що з Оленою буде. Ти подивись, яке в неї обличчя стало відтоді, як вона до госпіталю пішла. Вона не схожа сама на себе, мовчить, ні з ким не розмовляє й уві сні скрикує. І куди поділася усмішка і куди подівся сміх? А ти сам знаєш, якою вона була веселою. А тепер вона вже не жартує.
Я слухаю маму, і в мене сльози течуть.
...Коли в сорок третьому році визволяли Воронеж, я пішла до воєнізованої охорони. Там лише дівчата. Усім їм було по сімнадцять-двадцять років. Молоді, гарні, зроду я стількох гарних дівчат воднораз не бачила. Перша, з ким я спізналася, була Маруся Прохорова, вона дружила з Танею Федоровою. Вони — з одного села. Таня була серйозна, любила чистоту, порядок, а Маруся любила співати, танцювати. Співала пустотливі частівки. А більш за все любила фарбуватися, сяде перед дзеркалом і сидить годинами. Таня лаяла її: "Ніж ото красу наводити, краще попрасувала б свою форму і прибрала як слід койку". Була ще в нас Паша Літавріна, дуже відчайдушна дівчина. Дружила вона з Шурою Батищевою. Та була сором’язливою і скромною, найспокійнішою з нас. А Люся Лихачова любила накручувати локони, накрутить — і відразу за гітару. Вона з гітарою лягала спати і з гітарою вставала. Найстаршою була Поліна Невєрова, її чоловік загинув на фронті, і вона завжди була сумна.