У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Зінаїда Василівна:
— Смерть не приручити... Ні... Не звикнути до неї... Ми йшли від німців у гори. І залишалося п’ять тяжкопоранених брюшняків. Вони всі поранені в живіт, ці рани смертельні, день, два — і вони помруть. А забрати їх не могли, не було на чому везти. Мене та другого санінструктора Оксаночку залишили з ними в сараї, пообіцявши: «За два дні повернемося, заберемо вас». Прийшли за нами через три дні. Три доби ми були з тими пораненими. Вони цілком притомні, сильні чоловіки. Не хотіли вмирати... А у нас лише якісь порошки, більше нічого немає... Весь час вони просили пити, а їм пити не можна. Хтось розумів, а хтось матюкався. Стояв мат-перемат. Той кухлем запустив, той чоботом... То були три найстрашніших дні за моє життя. Помирали вони на наших очах, один за одним, а ми лише дивилися...
Перша нагорода... Мене виставили на медаль «За відвагу». Але я її отримувати не пішла. Я образилася. Смішно, їй-богу! Розумієте, що? Мою подругу нагородили медаллю «За бойові заслуги», а мене медаллю «За відвагу». А вона лише в одному бою була, а я вже під станцією Кущівська та ще в деяких операціях брала участь. І мені стало прикро: у неї за один бій вже «бойові заслуги», багато заслуг, а в мене, виходить, тільки «За відвагу», начебто лише раз я себе проявила. Приїхав командир, ну і сміявся, коли дізнався, у чім річ. Пояснив мені, що медаль «За відвагу» — найбільша медаль, це майже орден.
Під Макіївкою, на Донбасі, мене поранило, поранило в стегно. Вліз ось такий осколок, як камінчик, сидить. Відчуваю — кров, я індивідуальний пакет склала і туди, і далі бігаю, перев’язую. Соромно кому сказати, поранило дівчину, і куди — в сідницю. У дупу... У шістнадцять років це соромно хоч кому сказати. Ніяково зізнатися. Ну, і так я бігала, перев’язувала, поки не знепритомніла через втрату крові. Повні чоботи натекло...
Наші подивилися, вирішили, напевне: убита. Прийдуть санітари, підберуть. Бій пішов далі. Ще трохи, і я загинула б. Але йшли в розвідку танкісти і помітили — дівчина на полі бою. Я без шапки лежала, шапка відкотилася. Вони побачили: кров з-під мене тече, виходить, жива. Привезли до медсанбату. Звідти мене до госпіталю, до одного, потім до другого. А-а-а... Незабаром скінчилася моя війна... Через півроку мене комісували за станом здоров’я. Мені вісімнадцять років... А здоров’я вже немає: три поранення, важка контузія. Але я ж дівчина, і я, звісно, це приховувала, про поранення казала, а контузію приховувала. І вона дала про себе знати. Мене знову поклали до госпіталю. Мені дали інвалідність... Ну, і я? Я ці документи порвала і викинула, навіть гроші якісь не стала отримувати. Там треба було ходити на комісії, перекомісовуватися. Розповідати про себе: коли контузило, коли поранило. Куди?
У госпіталі прийшли мене відвідувати командир ескадрону і старшина. Командир ескадрону мені дуже подобався під час війни, але там він мене не помічав. Гарний чоловік, йому дуже пасувала форма. Чоловікам усім форма пасує. А жінки який мали вигляд? У штанях, коси — не належить, всі стрижені під хлопчика. Це вже наприкінці війни нам зачіски іноді дозволяли носити, не стригтися. У госпіталі моє волосся відросло, я вже заплітала довгу косу, видужала, і вони... Смішно, їй-богу! Обидва закохалися в мене... З ходу! Всю війну опліч пройшли, нічого такого не було, а тут удвох: і командир ескадрону, і старшина освідчилися мені. Кохання! Любов... Як нам усім хотілося любові! Щастя!
Це був кінець сорок п’ятого року...
Після війни хотілося швидше забути війну. Нам із сестрою батько допоміг. Тато був мудрий чоловік. Він узяв наші медалі, ордени, подяки від командування, сховав і каже:
— Була війна, воювали. А тепер забудьте. То була війна, а тепер почалося інше життя. Черевички взуйте. Ви в мене гарні дівчата. Треба вчитися, треба заміж виходити.
Оля якось не могла відразу до іншого життя звикнути, вона горда була. Не хотіла знімати солдатську шинель. І я пам’ятаю, як батько казав матері: «Це я винен, що дівчата такі малі на війну пішли. Хоч би вона їх не зламала... Тоді провоюють протягом усього життя».