У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А війна швидко створювала свій образ людей. Писала свої портрети.
Ольга Василівна:
— Ми зайняли велике село. Дворів зо триста. І там залишився німецький шпиталь. У будівлі місцевої лікарні. Перше, що я побачила: на дворі вирита велика яма, і частина хворих лежить розстріляна — перед відступом німці самі розстріляли своїх поранених. Вони, напевне, вирішили, що ми так чинитимемо. Діятимемо так, як вони поводилися з нашими пораненими. Одна палата залишилася, до цих, вочевидь, не дійшли, не встигли, а може, покинули, бо вони всі були без ніг.
Коли ми зайшли до їхньої палати, вони з ненавистю дивилися на нас: мабуть, вважали, що прийшли їх убивати. Перекладач сказав, що ми поранених не вбиваємо, а лікуємо. Тоді один навіть став вимагати: мовляв, вони три дні нічого не їли, їх три дні не перев’язували. Я подивилася — справді, це було страхіття. Їх давно не дивився лікар. Рани загноїлися, бинти вросли в тіло.
— І вам їх було шкода?
— Я не можу назвати те, що відчувала тоді, жалістю, жалість — це все ж таки співчуття. Цього я не відчувала. Це інше... У нас був такий випадок... Один солдат ударив полоненого... Так от, мені це здавалося неможливим, і я заступилася, хоча я розуміла... Це в нього крик душі... Він мене знав, він був, звісно, старший за мене, вилаявся. Але вже не став бити...
А крив мене матом: «Ти забула... мать! Ти забула, як вони
мать...» Я нічого не забула, я пам’ятала ті чоботи... Коли німці виставили перед своїми траншеями ряди чобіт з відрізаними ногами. Це було взимку, вони стояли, наче кілки... Ці чоботи... Усе, що ми побачили від наших товаришів... Що залишилося...
Пам’ятаю, як прийшли нам на допомогу моряки... І багато хто з них підірвався на мінах, ми натрапили на великі мінні поля. Ці моряки, вони лежали довго. Лежали на сонці... Трупи здулися, і через тільники здавалося, що це кавуни. Великі кавуни на великому полі. Гігантські.
Я не забула, я нічого не забула. Але я не могла б ударити полоненого, хоча б тому, що він уже беззахисний. Ось це кожен вирішував для себе, і це було важливо.
Зінаїда Василівна:
— У бою під Будапештом. Була зима... І я тягла, значить, сержанта пораненого, командира кулеметної обслуги. Сама я була вдягнена в штани і тілогрійку, на мені шапка-вушанка. Тягну і бачу: чорний сніг такий... Обвуглений... Я зрозуміла, що це глибока воронка, те, що мені й треба. Спускаюся до цієї воронки, а там хтось живий — я відчуваю, що живий, і скрегіт якогось заліза... Повертаюсь, а там німецький офіцер поранений, в ноги поранений, лежить, і автомат на мене наставив. А в мене волосся з-під шапки вибилося, сумка санітарна через плече, і на ній червоний хрест. Коли я повернулася, він побачив моє обличчя, зрозумів, що це дівчина, і ось так: «Ха-а-а!» У нього, значить, нервове напруження спало, і він цей автомат відкинув. Йому байдуже стало...
І ми втрьох в одній воронці — наш поранений, я і цей німець. Воронка маленька, ноги наші разом. Я вся в їхній крові, кров наша змішалася. У німця величезні такі очі, і він дивиться на мене цими очима: що я робитиму? Фашист проклятий! Автомат він відкинув відразу, розумієте? Цю сцену... Наш поранений не тямить, в чім річ, за пістолет хапається... Чи тягнеться і задушити німця хоче... А той на мене дивиться... Я ці очі й тепер пам’ятаю... перев’язую нашого, а той лежить у крові, він спливає кров’ю, одна нога в нього геть перебита. Ще трохи — і він помре. Добре це усвідомлюю. І, ще не закінчивши перев’язувати нашого пораненого, розриваю йому, цьому німцеві, одяг, перев’язую його і накладаю джгут. А потім вже знову повертаюся до свого. Німець каже: «Гут. Гут». Тільки це слово повторює. Наш поранений, поки не знепритомнів, щось мені кричав... Погрожував... Я гладила його, заспокоювала. Прийшла санітарна лінійка, витягла їх обох... І завантажила. Німця теж. Розумієте?
Ольга Василівна:
— Якщо чоловіки бачили жінку на передовій, їхні обличчя змінювалися, навіть звук жіночого голосу їх переміняв. Якось уночі я сіла біля землянки і тихенько заспівала. Я думала, що всі сплять, ніхто мене не чує, а вранці мені командир сказав: «Ми не спали. Така туга за жіночим голосом...»
Перев’язую танкіста... Бій іде, гуркіт. Він запитує: «Дівчино, як вас звуть?» Навіть комплімент якийсь. Мені так дивно було вимовляти в тому гуркоті, в тому кошмарі своє ім’я — Оля. Завжди я намагалася бути підтягнутою, стрункою. І мені часто говорили: «Господи, хіба вона була в бою, така чистенька». Я дуже боялася, якщо мене вб’ють, то лежатиму негарна. Я бачила багато вбитих дівчаток... У бруді, у воді... Ну... Як це... Мені не хотілося так померти... Іноді ховаєшся від обстрілу і не так думаєш про те, хоч би тебе не вбило, а ховаєш обличчя. Руки. Мені здається, всі наші дівчата про це думали. А чоловіки з нас сміялися, їм це здавалося кумедним. Що не про смерть думають, а біс його знає про що, про дурниці. Про жіноче казна-що.