Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Передав папери.
— Дякую тобі, — зрадів Сергій.
— Це той випадок, коли я маю дякувати…
— Тільки запам’ятай: у тебе мало часу. Ось тобі ствол, — передав вальтер і набої. — Про всяк випадок. Тільки вистрілює не кожен патрон, — знизав плечима. — Чого дивуватись, їм скоро сто років… Трупи вивезеш і закопаєш так, щоб ніхто й ніколи не знав, де вони. А від квартири відмовся, вона вже засвічена. Усюди витреш свої відбитки пальців і кров.
— Зроблю, — пообіцяв Роман.
— Надійні помічники є?
— Син з донькою.
— Може, не потрібно їх в це втягувати?
— Ні, я завжди був з ними чесний і показував життя таким яким воно є.
Вони вийшли в коридор. Лом прийшов до тями, перевернувся на бік і застогнав від болю з нерозумінням поглядаючи на те, як його футболку з емблемою «Оплоту» залило кров’ю.
Коли побачив Сергія, знову примружився, пригадуючи, і з надією сказав:
— Ты печник, я тебя знаю, мы вместе были в Мариинке…
— Давно це було, — пхинькнув Сергій. — Давно.
Він взяв Галю під руку і повів до виходу, обійшовши Лома. Та ледь перебирала ногами, вдавала, що намагається не наступити на пораненого противника. Але таки наступила, навмисне, каблуком йому на литку і придавила. При цьому злорадно промовила, нахилившись до нього: «Ой!» Той аж скрикнув від болю.
— Пардон, — грубо сказала йому в лице і пішла далі, ведена за руку Дідом.
— Эй, печник, — з благанням звернувся Лом до Сергія. — Печник, не оставляй меня с этим… Не дай ему меня убить… Я жить хочу…
Дід зупинився, розвернувся до нього і ледь нахилившись, сказав:
— Ті пацани, яких ви там убили, теж хотіли жити.
— Я много знаю, могу рассказать… Это можно в суде против Януковича использовать… — в його голосі все ще звучала надія…
— Тепер ти його власність, — кивнув на Романа. — Спробуй з ним домовитись, — і до Жалія: — Я візьму твою машину?
Той у відповідь кивнув.
Він крутив в руках пістолет, стоячи над Ломом. І враз несподівано навіть для себе навів його і вистрелив Ломові у стегно. Знову громоподібний звук ударив по барабанних перетинках. Іскри весело вилетіли зі ствола, легкий димок розтікся по коридорчику. Роман по-ковбойському дунув в дуло. Васька істерично завив від болю. Роман втягнув носом солодкий запах спаленого пороху і сказав:
— Спробуй зі мною домовитись, Лом. Але для початку пройдемо повторно науку руского міра, яку ти мені вчора прививав. Про дєдов розкажеш, фашистів на Майдані… Ти ж все знаєш… Розкажи мені, Васька… Розкажи мені, як ви нещодавно вбивали на якомусь заводі майданівця… Як ви будете їх знову вбивати, потім прийдете в Європу вбивати геїв, буржуїв і жидів… Розкажи, а я все це запишу на диктофон…
Сергій на прощання ще раз поглянув на це неподобство, зітхнув і вийшов з квартири, тягнучи за собою Галку.
Вони сиділи в затишному теплому кафе. За зарюмсаним склом бовваніла Тріумфальна арка. Благородно гірчила кава. Він тримав її за руку і відчував таку болючу нехіть, таке судомне небажання їхати від неї, залишати її. Куди, заради чого?.. За цих кілька днів, що він провів з нею в Парижі, було стільки вражень, пригод, почуттів, що, здавалося, вони разом вже так давно, що вони єдине ціле, котре розділити неможливо.
Він мав при собі паспорт громадянина ПАР. Він мав частку в алмазовидобувній компанії в Намібії. Він мав будинок в Іспанії на березі Атлантичного океану. А тепер він ще й знайшов кохання.
Але… треба було їхати. Його чекали. Хлопцям потрібна була броня, ліки, взуття. Він не міг їх покинути. І він не міг бути осторонь подій.
— Ти можеш допомагати звідси… — враз сказала Галя.
— Хіба справа тільки у тому, щоб допомагати?
— А в чому?
— Коли мої онуки запитають мене: а що ти робив під час Революції? Коли був Майдан і гинули люди?.. Мені буде соромно сказати, що я просто допомагав їм із затишної, мирної Франції…
— Поїдь, зроби кілька фотографій на Майдані, як роблять інші, і будеш мати чим хвалитись перед онуками.
Сергій на це тільки розчаровано видихнув, ніби випустив пару.
— Але ж ти вже відбув там не менше двох місяців…
— Ти правду сказала: «відбув». А потрібно пройти цей шлях до логічного завершення. Я розумію, що з мого боку це навіть дурість. Але я не можу по-іншому. Ще й ці мої пацани. Кожен — як золото. Я сумую за ними.