Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Мишко потягнув на себе двері, вони піддалися і тихо відчинились. На складі було пусто, ніби все корова язиком злизала. Навіть стелажів, які не так давно стояли забиті тонами продуктів, не виявилось. Тільки на забетонованій долівці обгорілі клаптики паперу. Мишко присвітив собі і почав їх перегортати, сподіваючись знайти щось цікаве. Але нічого такого одразу не помітив; він наскільки міг струсив попіл і відібрав білі смужки паперу, сподіваючись на Майдані в наметі їх переглянути.
— Для чого вони вам, дядя Міша? — поцікавився простодушно Андрій.
— Та привичка, Андрійку, тягнуть все, шо плохо лежить. Старий развєдчік даже кучки гавна не упустить, шоб не розібраться, хто і почєму в даном мєстє наложив кучу. Ну, а єслі вже мусор палив бумаги, о-о-о-о, синку, то це точно не кучка гавна… Мало шо там може буть інтірєсного…
Він вигріб останні папірці, акуратно склав їх у свою наплічну торбу і сказав:
— Ну, всьо, пішли…
Та тільки він хотів вимкнути ліхтарик, як його погляд зупинився на внутрішній стороні не відчиненої дверної стулки. Він перевів туди промінь ліхтарика і радісно посміхнувся — там висіла забута генеральська польова форма 62 розміру з усіма шевронами і зірками. Явно пошита на замовлення. І ясно, що не з дирдових вітчизняних матеріалів.
— Ну, як тобі работа развєдки? — запитав Мишко в Андрія, знімаючи з гвіздка забуту генеральську форму.
— Для дяді Бачі підійде ідеально.
— Да, а ти догадуєшся, який тепер у нього буде новий позивний?
— «Генерал»?
— Ти бистро умнієш, солдатік, — Мишко поплескав юного повстанця по плечу. Він сам не мав дітей, оскільки все життя як не по гарнізонах, то по війнах, як не по революціях, то по Майданах, тому з теплом ставився і до своїх солдатів, як до власних дітей, і так само до дітей своїх друзів.
Коли вийшли зі складу і зустрілись з Італійцем, коротко кинув у рацію:
— Заберіть Первого на точці… — і до супутників: — Здайотся мені, шо умні люди почули носом, куди вітер дує. І вибрали путь отступлєнія… Тоєсть бєгства. І хоть як я не люблю таких крис, всьо же етот фактор меня радує, як ніколи.
Зомбі Ігор
Будинок Галі від квартири Романа в Сен-Дені був десь за 70–80 кілометрів. Якщо викрадачам пощастить і вони проїдуть без заторів, то за годину можуть бути тут. Так міркував Дід. На його щастя, в будинку був спостережний пункт із моніторами, а по периметру на вулиці — приховані камери. Техніка дещо застаріла, але в робочому стані. Коли Галя показала йому це і знову побігла в туалет, Дід вийшов на вулицю, вивчив усі підходи і напрямки руху зовні, бо мало уявляв, що відбувається за межами будинку і як він розташований щодо доріг і підходів.
Але коли Галя, вкотре повернувшись з туалету, подивилася на зброю, що лежала на журнальному столику у вітальні, і зібралася знову «до вітру», він таки перехопив її й мало не сильцем примусив випити кілька чарок горілки. Тільки після того вона взяла себе в руки і її перестало бити у нервовій лихоманці.
«Игорь» не забарився з’явитись десь через півтори години. Він приїхав на машині Романа, зупинився навпроти гаража і якийсь час по GPS на мобільному звіряв адресу. Дід, за допомогою камер спостереження, пересвідчився, що він приїхав один, наблизив на одній з камер зумер настільки, щоб роздивитися пику викрадача. І подумав, що її власник не надто обтяжений інтелектом. Та й одягнений у типовий «прикид» хлопця із промислової зони Донецька. Саме так Сергієві чомусь спало на думку. Дорогий спортивний костюм ще нічого не означав, але видавав гопника з головою. Кант кепочки, здавалося, намертво відбився у нього на чолі так, що навряд чи допомогла би і пластична операція. І-і-і, — о диво! — на ногах під спортивні штани він таки взув їх (!) — туфлі типу монки[95] з пряжками, явно куплені в підземному переході на перетині проспекту Гурова та вулиці Артема в Донецьку.
Нарешті пересвідчившись, що він дістався до потрібного місця, «гість» сторожко пішов до дверей. Відшукав ґудзик дзвінка і невпевнено подзвонив. Сергій миттю опинився біля входу. Галя, за його наказом, з глибини вітальні запитала: “Qui est là?”[96]. «Ето я, Ігарь, от Рамана», — почулось з-за дверей.
Сергій відчинив двері. Безпечний гонець увійшов і тут же отримав руків’ям пістолета по загривку. Сергій зачинив двері. Галка перелякано скрикнула.
95
Монки (англ. the monks) — вид взуття без шнурівки, але з однією або двома пряжками. Завдяки застібці монки досить практичні.
96
Хто там? (франц.).