Дух животворить… Читаємо Сковороду

За приклад може правити одна з найважливіших складових етичної системи обох — питання про людське щастя в різних його аспектах.

Гоголь виходить із розуміння щастя як внутрішньої душевної гармонії, що її людина досягає в процесі безперервного, тяжкого, але єдино благотворного осягнення власного «я», цілеспрямованої моральної «самобудови», нестримного прагнення «стати кращим». Звідси його байдужість до зовнішніх атрибутів добробуту, переконаність у безумовному пріоритеті духовної основи перед матеріальною, здоров’я душі—перед здоров’ям тілесним. Гоголева фраза: «…Сили мої слабшають щохвилинно, а не дух» — майже дослівно, а головно, змістом своїм і суттю, перегукуються з тим, що пише на схилку літ Сковорода в згаданому щойно листі до М. Ковалинського: «Старість моя страждає, але страждає тлінне тіло, але не душа».

«Душа», «дух», «серце» — і для Сковороди, й для Гоголя слова одного сенсового ряду, в них сконцентровано «мораль людську», істинну сутність людини. Тут криється вічна загадка, невимірна глибина, яка владно притягує до себе. «О серце, — вигукує в „Наркісі“ Друг, виразник поглядів автора, — бездно всіх вод та небес ширша!.. Яка ти глибока! Все охоплюєш і складаєш, а тебе ніщо не вміщує» (II, 163). Читаємо Гоголів лист до П. Плєтньова: «Друже мій, серце, людське серце є безодня несповідна»[173].

Щодо порівняння серця людського з «безоднею», то в Сковороди й Гоголя спільний попередник — Блаженний Авґустин. З образом безодні видатний представник західної патристики пов’язував уявлення про складність і невичерпність душевного світу людини. Він замислювався над сенсом 41-го псалму Давидова «Безодня безодню закликає…». «Якщо є щось глибоке, — зауважує Авґустин, — то хіба серце людське не є безоднею? Що глибше цієї безодні?»[174]. Зазначмо, що саме 41-м псалмом навіяна 11-та пісня Сковороди («Годі прірви океану…»), пряме посилання на Авґустина є в пісні 28-ій; Сковорода високо цінує цього автора, називає його серед своїх «наставників». Знав Авґустина й Гоголь, знав і, ймовірно, не уникнув його впливу; зіставлення гоголівської концепції «душевного міста» («Розв’язка Ревізора») і твору Авґустина «Про град Божий», яке пропонує В. Носов (П. Паламарчук) у книзі «„Ключ“ до Гоголя» (Лондон, 1985), видається небезпідставним, у кожному разі воно заслуговує на увагу.

Хоч які таємничі глибини людського серця, хоч якими неповторно-індивідуальними є шляхи до щастя, Сковорода все-таки бачить у цій сфері незаперечні закономірності. Одну з них він означує через поняття «спорідненості», що корелює з такими категоріями, як природність, натуральність, гармонія між нахилами людини і можливістю реалізації цих нахилів, тобто самореалізацією (до цього аспекту сковородинівської етики ми ще матимемо нагоду повернутися).