Дух животворить… Читаємо Сковороду

Тут, до речі, відзначаємо один з пунктів відмінності Сковороди від Гоголя: він і сам, якщо повірити біографові, «їжу мав, що складалася із трав, плодів і молочних приправ», а «м’яса та риби не їв» (II, 388), віддаючи перевагу виїмково бенкетуванню духу, і в писаннях своїх сливе не заторкував цю матерію, хіба з осудом і відразою, як бездуховності, цинічної Пішекової життєвої постави.

А от інший мотив, пов’язаний з поетикою бароко, саме з «принципом відображення», — мотив сну — зустрічаємо і в Гоголя, й у Сковороди. Тяжкий, кривавий сон Петра Безродного («Вечір проти Івана Купали»); пророчі сни Катерини («Страшна помста»); фантастичні візії художника Черткова («Портрет») і сномарення Піскарьова («Невський проспект»), сковородинівський фраґмент «Сон» — у кожному випадку засіб сну відбиває напівреальну, напівпримарну дійсність, у ньому втілюється стара істина бароко: «життя є сон».

У поетиці Гоголя, як бачимо, «принцип відображення», сприйнятий від барокової традиції й типологічно близький поетиці Сковороди, спочатку використовується переважно в найпростіших, елементарних формах (мотив дзеркала), на рівні «низового» бароко (етнографічний аспект теми їдіння і пиття), але далі ускладнюється, оприявнюється в опосередкованих, поліструктурних модифікаціях (подвоєння, багатократне відображення), набуваючи якщо не рис універсальності, то, в кожному разі, характерної поетикальної домінанти.

Повернімося, однак, до зазначеної вище типологічної тріади й зостановімося на третьому рівні, морально-філософському, або на типології духу. Суголосність Сковороди й Гоголя тут є особливо очевидною. Маємо приклад повного консонансу душ, бентежних, сповнених контрастів, душ, які перебувають у невпинному русі, пошуку. Цим душам відомі вагання, розлад, навіть відчай, а разом знайомі й світлі миттєвості спокою, втихомирення, благодаті, здобуття «кіфи» («кефи»), тобто твердого каменю, міцного підґрунтя, жаданої духовної гавані, куди їх приводить віра в Бога. Ці душі чутливі, емоційно реактивні, вбирають у себе смуток і біль околишнього світу й водночас кожна з них сама є цілим світом — світом напружених моральних устремлінь, багатої гами хвилювань, найтонших перехідних станів. Сковорода тому й став, властиво, першим ліриком в українській поезії, що, залишаючись у межах барокового світовідчуття і барокової поетики, поєднав проповідь («Сядем собі, брате мій, сядем для бесіди…» — пісня 21-ша зі «Саду божественних пісень») з проникливою сповіддю («Душа сумує…» — пісня 8-ма), розкрив потаємні куточки своєї душі.