Дух животворить… Читаємо Сковороду

Треба сказати, що сковородинівська теорія «спорідненості» крила в собі доволі гостру контроверсію. З одного боку, вона спрямовувала людину на пізнання і максимально ефективне використання своїх потенційних можливостей, духовних ресурсів; при цьому гострому осудові піддавався той, хто в марнославній гонитві за тінню щастя змінює доброчинство й чесність на «неспоріднений чин», високу посаду, позірні життєві вартості. Але, з другого боку, абсолютизація ідеї побудови суспільного «годинникового механізму» згідно з принципом «спорідненості» може привести до висновку про збереження та узаконення того суспільного стану, який склався, про доконечність жорсткого розподілу ролей на кону соціального театру. Такий мотив проходить у байці (восьмій) Сковороди «Голова і Тулуб», також у розділі «Природженість до землеробства» діалогу «Буквар миру», і це вочевидь кореспондує з охорончою, патріархально-консервативною поставою Гоголя, сформульованою ним у «Вибраних місцях» (лист «Російський поміщик»).

Утім, не поспішаймо з осудливим вердиктом обом авторам. Спробуймо зрозуміти їхні психологічні та інші мотивації. Задля того передовсім наможемося відмовитися від доґматично-однолінійного тлумачення самих означень «консервативний», «патріархальний», здавна перетворених у нас на лайливі наліпки, повернімо їм первісний етимологічний зміст — збереження і дотримання, батьківство й Батьківщина. Зрозуміти Гоголя і Сковороду зможемо лише за однієї умови: коли осягнемо природу їхнього соціального конформізму, їхню «осібність», віддаленість од радикальних віянь часу не просто як дивацтво або прикру хибу світогляду, ідейну ущербність, а як вираз певного життєвого ідеалу, усвідомленого морального та філософського credo. Чому така принадна Гоголеві, така близька його серцю Італія, саме вона, а не розбурхана Франція? Мабуть, тому, що в його уяві Італія ще залишається дивовижно вцілілим клаптиком старосвітської Атлантиди, тим патріархальним куточком Європи, який поки що не стрясають ні лихоманка буржуазного «розміну та ярмарку», ані революційні судоми. Багаторічні закордонні поневіряння Гоголя не завадили йому відчути й передбачити наближення «страхів і жахів» апокаліптичних революційних зрушень і в Російській імперії. Питання в тому, що як психологічно, так і за переконанням такі зрушення (а що вони собою являють, він на власні очі побачив у Неаполі 1848 року) письменник сприймав вороже, як трагічне породження збудженого розуму «вражених» людей, котрі — дарма що спонукувані добрими намірами — не сіють навколо себе нічого, крім вибуховонебезпечної, руйнівної нетолерантності, «духу роздратованості» й неґативізму.

Сковорода питання про революцію прямо ніде не заторкує, але опосередковано його постава виявлена досить-таки певно. Він рішуче відкидає крайнощі просвітницького еґалітаризму — однієї з духовних підвалин французьких подій 1789 року, він не сприймає філософію, яка зрівнює людей, стриже їх під одну гребінку, іґнорує людську індивідуальність, «дивну химерність» кожного, висовуючи наперед «спільне», те, що нівелює, проповідуючи позірну «рівну рівність», протиприродну своєю суттю «неспорідненість».