Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Крізь бурю, сніг і темряву вриваються в село. Низькі під соломою, ніби обложені ватою, хатки. Червонаві віконця нагадують малюнки дешевих видань. Запах свіжого гною і диму. Заморожена, облита льодом криниця і журавель, що без перерви скрипить та черпає відро за відром.
Василь не доїжджає аж додому. Дядько звертає на свій куток, а Василь далі йде пішки. Він промерз. Ноги, мов дерев’яні. Біжить під гору і швидко розігрівається. Чує голод, здоровий, приємний голод. Ще трохи, ще кілька хвилин і Василь Шеремета на подвір’ю своїх батьків, дідів, на тому місці, звідки він пішов у світ і куди завжди, хоче він того чи не хоче, буде вертатися.
У хаті мати, сестра, брат. На комінку світиться та знайома нафтова лямпка третій нумер, біля котрої Василь провів стільки вечорів. У хатині півтемно, сірувато і, як видається Василеві, непривітно. Все видається йому малим, низьким. І стіл, і плита, і ліжко... Можливо, він виріс, можливо, призвичаївся до більших, кращих речей. Під плитою яскраво горить вогонь, той свій вогонь, що горів там і горить завжди. Тепер на ньому, як і завжди, вариться в баняку картопля.
— О! — каже хтось. — Василь прийшов.
Ніхто не дивується, ніякого захоплення, ніяких вигуків радости, ніякого кидання на шию, обійм, цілунків. Дуже все “по-простому”. Мати, видно, зраділа, але її радість десь там у ній, далеко, і тільки очі одні зраджують її тихою, скритою зрадою. Василеві іноді так хочеться обняти ті кістляві, опалі плечі, притиснути до юначих грудей її миле, темне, мов на візантійському образі, обличчя, але він нізащо того не зробить. Мужики цього не роблять. Що за телячі вибрики, сказав би батько. Як візьму запруту, то з вас ті сльози вискочать!..
Ось і сам батько ввалився до хати. Він весь, від шапки до чобіт, запорошений. На бровах, на довгих вусах, на бороді, на плечах цілі ковтуни куряви. Він щось робив у клуні, віяв чи пускав до машини снопи. Руки його чорні, але Василь все-таки поцілував одну з них, зовсім не думаючи, чисті вони чи не чисті.
— Ну, от! — сказав батько. — Добре, що прийшов. Треба ще нарізати січки.
— Хлопчисько он ледве на ногах стоїть, а ти вже тягнеш його до січкарні, — пробує втрутитись мати.
— Ну, коли тобі шкода хлопчиська, то йди сама туди...
— Ходім, ходім, — каже Василь. — Я їхав, змерз, хоч нагріюсь...
— Аз ким їхав? — питає вже на ходу батько.
— Павло з Підгір’я привіз.
— Щось возив продавати? Не знаєш, по чому тепер пшениця? Багато там набрав у Фройка?
Василь сказав.
— Ну, от, — каже батько. — два пуди пшениці...
У клуні висить гранчастий, закопчений ліхтар. Василь одразу береться за корбу січкарні, батько пускає околіт, і з-під ножів на всі боки сиплеться січка. Але Василь дуже скоро засапується. На чолі у нього виступає піт. Він все-таки крутить, бо ніяково йому перед батьком. Одначе серце його починає так битися, що він мусить зупинитися.
— Еге! Слаба в тебе кишка. Ставай на моє місце.
Василь стає на батькове місце, пускає солому в барабан січкарні. Руки його зніжнілі, солома змерзла, суха, колюча. До носа, до рота набивається курява. Нічого. Він стоїть твердо на свойому місці. І аж коли скінчили, батько сказав:
— То знаєш... Поки вилізеш на пана, треба бути мужиком!
Василеві дуже смакує вечеря. Мати подбала, щоб якось цю вечерю відзначити. Всі постять, але Василь дістав яєчню. Йому ніяково. Він пропонує, щоб їли всі.
— Їж, їж! Скоро Різдво. Ми вже видержимо! — сказав батько і його слово — закон.
Ще не скінчилася вечеря, а дядьки вже сходяться. Першим, розуміється, Миколай. Подає всім руку і одразу виймає кисет з махоркою. Потім приходять інші. Никифор, Данило... Сідають, крутять цигарки, дим валить копицями. Василь оповідає про Англію, про повстання в Марокко. Дядьки висловлюють свої погляди. І нащо та війна? От поділили б світ порівну, по-справедливому... То твоє, а це моє, і добре. Переходять на інші теми, згадують життя перед війною. А все-таки цар був цар. Як не кажи. Всі погоджуються, їм невідомо, чому “ту жизню” треба було комусь руйнувати. Згадують старі часи, скільки то було кругом лісу, які були пасовиська, які були болота, стависька. Потім переходять на злодіїв, пригадують, як то за ними село полювало і як злодійського головаря “по приговору” на Сибір виселяли.
А вечір йде. У хаті стільки диму, що немає чим дихати. Василя вже морить сон. Він намерзся і тепер у теплі хотілося б заснути. Але на це ніхто не зважає. Ще не все договорено... І аж коли Маринка в куточку починає молитись Богу, коли стара Оксана стелить постіль, щойно тоді дядьки встають. При відході діляться останніми вістями: