Юність Василя Шеремети

На селі, біля огнища предків, життя завжди має свої суворі закони. Все чергується так, як треба — день і ніч, праця й відпочинок, широкі обрії, але обмежений зір, все на своєму місці. Василь знає це. Він побув дома кілька днів, а вже знов оббувся у тих умовах. Вечорами відбуває мандрівки у інші, можливо кращі, світи, але це тільки вечорами, при малій нафтовій лямпці на краю свого родинного столу. А приходить ранок, і все відпадає, мов відмерлий лист рослини. Все таке земне, позбавлене лету, земля і дерево...

Василь почуває, що нерви його втихомирюються. Чекає свята, старого, родинного, овіяного романтикою. Дні підносять свою моральну температуру. Всі це яскраво почувають — і навіть звірята, птахи і все живе. Має намір піти на всеночну, гостити у рідних, проїхатися кудись, приймати колядників.

Але не все так сталося. Майже перед самим Святвечором, коли починає сутеніти, коли докінчують на подвір’ю останні приготування, Василь дістає пошту. Приносять її від старости. Привітання від товаришів з Різдвом, а між ними лист від... Насті... Це страшенно несподівано. Ніколи в його житті такого не траплялось. Він схопив листа і побіг, мов божевільний, сам не знаючи куди, щоб його не бачили жадні очі. Боявся його розривати, а коли розривав — руки тремтіли. Лист дуже короткий: “Дорогий Василю! На другий день Різдва Просвіта робить ялинку. Як не розледащіли — будьте там. Н.”.

Цього досить, щоб довести хлопця до божевільного стану. І кутя, і дідух, і урочистість вечері, і батько, що, мов патріярх, возсідає на свойому місці, і свічки замість лямпи, все те для Василя тратить смисл. Якась вища, могутня сила вириває його з родинного середовища. І коли він на другий день стояв у церкві на всеночній, коли слухав “Христос рождається, славімтє”, в його уяві іноді поставав простір залі комерційної школи, він чув звуки “Дунайських хвиль” і бачив її танцюючу, сяючу, срібноволосу... Відганяв видиво напруженням волі, дивився в обличчя почорнілої Матері Божої і з глибини душі, ніби кров з рани, виступала молитва. Велика, добра, всерозуміюча і всепрощаюча: “Мати Любови, не відмов мені своєї ласки і даруй мені мою пристрасть! Гріх це чи святість? Не знаю. Я люблю!..”

Ніякі сили не втримають тепер Василя дома. Ніякі запрошення в гостину, ніякий гнів. Вже, мовляв, запанів. Ми йому не товариство. Що тут поможуть слова?

На другий день свят зараз по обіді Василь вийшов. Не дивився на годинник. Він має досить сили, щоб не боятися заметеної дороги. Мороз його не бере... Має гарячу, молоду кров. Вітер не може йому перешкодити. Розсікає його, мов летун, а щоки горять вогнем.