Юність Василя Шеремети

Багато задніх місць лишається порожніми. Василь не хоче займати їх, хоча ноги втомлені. Йому видається почеснійшим стояти десь збоку, у якійсь ніші і, заклавши ногу на ногу та прийнявши позу Наполеона, незалежно слухати, ніж сидіти десь далеко у задніх рядах між сидухами та сторожами. Що за дивна у нього вдача? Звідки та претенсія і самопевність?

Настю помітив одразу, щойно ввійшовши. Вона сиділа в середніх рядах з якимсь добродієм, але вже не тим, що танцювала на гімназіальному вечері. Одягнена скромно і просто. Та сама сукня, у якій була з ним у театрі. Він, здається, щось їй казав тоді про ту сукню... Здається, що вона їй дуже личить чи щось подібне...

На першій перерві одразу зустрілися. Це сталося не без вагання. Вона виходила до роздягальні, дивилася на всі боки. Побачила Василя і одразу до нього потягнулась. Він уже стояв, мов прицвяшений, у своїй ніші з виразом і я не я, — мішанина Байрона і селюха.

— Ну, от... Нарешті, — посміхнулась вона докірливо.

Нащо той бідолаха стільки клявся, що кінець, що більше не піддасться, коли один її кривий усміх — і вже він плазує, мов чорний раб. Душа його зразу листком стелиться і можна взяти його цілого простою голою рукою. Він, правда, трохи ковтнув села, вітер довго хльостав по його щоках, очі горять напруженням, але що це перед обличчям цієї величі?

Вона дорікає йому за нечемність. Кокетування. Жіноче кокетування. Нечемність! П’ятнадцять кілометрів у сніг, у бурю, у свято? І дивиться, уста тремтять від напруги і хочеться вирвати все, що є на серці і викласти, мов карти, перед нею. Все до кінця.

— Будьте до мене трошки великодушниші, панно Насте, — каже він, а очі його синіють буряно...

— Моя великодушність тут не поможе. Рятує вас те, що ви прийшли. Я писала не тільки вам... Іншим також писала...

Цього могла б і не згадувать. Яке діло, кому й коли вона писала.

— Іншим, мабуть, далеко, — сказав він.

— Але чи ж не гарний вечір? Жалієте, що ви прийшли?

— Я ще надто молодий, щоб жаліти, — відповідає він, мов мудрець.

— Ні. Я знала, що буде гарна вечірка. Наші хлопці могли б тут бути.

“Наші хлопці”. Хто ті “наші” хлопці? О, Боже, як то все комплікується, скільки зайвого, нікому не потрібного. Настя пропонує сісти. Добре. Залишімо ту башту з слонової кости і поміняймо її на скромний стілець, що отам стоїть ще вільний. Вечір гарний. Багато барв, багато звуків, але публіки все-таки не так багато. Василь і Настя сіли саме перед тим, як на сцену довгою строкатою чергою входить хор. Барвистий інструмент звучав на цілу залю. Багато очей і вух видивлялося і вислухувало... Та сама стара історія. Діва без мужа родила сина. Сталось це в яслях на сіні між вівцями, козами та пастухами. На небі з’являється ясна зоря. Зі сходу йдуть поночі, спотикаючись, тріє царіє. Вони несуть ливан, злато і кадило. А Ірод безбожний дуже злобний став. Він по всьому царству військо розіслав. Казав діток убивати, кров невинну проливати. Христа шукати... І все те саме. І матки, що плачуть-ридають. І янгол, що веде Марію з Йосипом через піски і пустелі до Єгипту. А одночасно ввижається образ, що висить у кожній церкві на іконостасі. Все там висловлене барвою. А тут звуком. Стара історія, а не можна її ніколи забути. Про неї говорять і говорять роки, віки, тисячоліття, і нікому вона не набридне.