Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Це Василя заспокоює. У нього схвильоване серце, воно дзвінко стукає в стінки своєї в’язниці, бо чує, як до нього вривається якийсь ворог. Але звук і барва лагіднить стан. Він може, наприклад, не торкатися її сукні, а цим самим уникнути безпосередньости. Все-таки між ним і нею маленький простір, а це багато значить.
У перерві між співом і танцями вони відходять набік, пройняті патосом мови. Це завжди так буває. Треба тільки почати, підкласти якусь іскру... І тоді вже піде. Настя пригадала, що він колись згадував їй про цікавих жінок. Її цікавить, наприклад, така Марія Башкирцева. Чи чув він про таку?
— Чув. Вона залишила цікавий щоденник...
— Одне скупчене, миготливе життя... Якийсь екстракт... Не думаєте, що де гарний приклад? — питає Настя.
Василя це цікавить. — Можливо, — каже він. — Але мені такі речі незнайомі. Скільки вона жила?
— Двадцять чотири роки... І за той час встигла бути співачкою, маляркою, письменницею, кілька разів кохати і то виключно принців, вивчити серію мов, читати Платона в оригіналі і поривати на маскових балях серця ловеласів... Хіба це не цікаво?
— Безперечно, — погоджується Василь...
— А як ви, Василю, ставитесь до жінок?
Це ще питання. Василь тут зовсім безрадний. Він майже над цим не думав. Питання поставлене надто категорично. Він щойно думав про Марію, яка тікала з дитиною до Єгипту.
— Ваше питання мене заскочило. Я ще про ці речі не думав...
— Але ж ви багато читаєте.
— Безперечно. І в книгах завжди є жінки. Це так. Але спитайте мене, котра може бути моїм ідеалом...
— Це дуже цікаво, — сказала Настя. — Власне, Василю, цікаво. То ж саме цього книга вимагає. Автор дає не слово, а людину. Ні?
— Можливо, так.
— І який вам автор найбільше промовляє до душі?
— Мабуть, Гамсун...
— Цікаво, чому?
— Чистота, — коротко відповів Василь.
— А наші? Наприклад, Винниченко?
— Добре. Але трохи якесь усе з химерою. І не завжди для мене зрозуміле...
— А як вам його жінки?
— Признатися? Це, розуміється, смішно... Мені хотілось би знати таких. Але я б ніколи таких не покохав...
— Чому? Чому, Василю? — щиро здивувалась Настя.
— Не знаю. Це ось таке почування...
— А читали ви Кобилянську? “Царівну”?
— Напевно.
— Ну, і?..
— Не знаю... Панно Настусю... Я не можу сказати. Для мене це не аналіз, а почуття. Кажу вам так, як є. Скажіть мені краще ви... Чому, наприклад, наші письменники вигадують жіночі постаті в своїх романах?
— Ви так думаєте?
— Таке у мене вражіння.
— От, я також не знаю, як на це відповісти. Можливо, у нас ще не створився тип жінки...
— Як то не створився? У життю чи романах? — зацікавивсь Василь.
І поки в залі роблять порядок, вони ходять взад і вперед по коридору, оминають пари молодих людей, які сміються та бавляться, і по-своєму формують майбутню українську жінку. Кожний висловлює свій погляд. Типом Василевої жінки є Анна Кареніна. Настя погоджується, але це тип аристократки. Твориться нова верства людей... Василь одразу висловлює думку, що та нова верства мусить знов повернутись до аристократи. Інакше життя не може йти. Жінки старої Греції і римські матрони не сміють уступити місце гуріям, що тягнули на Версаль гармати... Але Марія Антуанетта? Хіба це ідеал суспільства? Можливо, ні. Це тільки стичність крайностей. Це, зрештою, королева. Але жінка в кепці, в шкіряній куртці з наганом, що розстрілює інших жінок, — це мусить минутись так само скоро, як воно приходить... Буря ламає столітні дуби і підносить з землі сміття і було б дуже прикро, щоб те сміття стало оздобою великої природи. Це не Василеві слова. Василь на таке не одважився б. Це він десь вичитав. Але ці слова Насті подобаються. Вона над цим уже думає. Низи, низи... Все низи, все виповнює наш національний організм. А де ж верхи?
Він і вона ступають в ногу. Походять і повертаються. На чолі у них знак думання. В залі вже заграла оркестра і почались танці. Коридор майже спорожнів, і вони можуть говорити вільніше.