Юність Василя Шеремети

Благословенна мить, що породжує вічність з вічности і кладе сувору печать добра і зла. Не можемо пройти і не торкнутись. Не можемо бачити і не знати. Підійми свою правицю, Творче мудрого, і скарай нас, коли робимо не так. Коли ж кроки наші праві і серце наше тільки чинить твої мудрі правди — розкрий нам глибини істини і хай буде, як треба бути, тепер, завжди і на віки вічні!

Василь вийшов з лісу і опинився між товаришами. Там, у тих кущах йому даровано невідомим Богом велику таємницю. Він заховав її глибоко в собі і замкнув на тяжкий замок сорому й мовчання.

Збираються відходити. Гамірливий, барвистий день з неймовірним розмахом пролетів над плянетою. Сонце пропекло по-синьому свою вогненну путь і загрозливо зупинилось над заходом. Здається, воно ось-ось зірветься і зі страшною силою грохне на ліс, на землю, заливаючи все вогнем.

— Додоомуу! Додоомуу! — Від’їзд! — чути чистий, сильний голос Варвари Сергіївни. Луна його йде поміж деревами... — Додому! Додому! — відбивається там далеко.

Захекані та розчервонілі вириваються звідусіль молоді люди. На них — вогонь сонця. Вони напоєні вщерть силою повітря, їх молодість кричить криком, бо їм так добре на землі...

— Гей там!.. Збірка! Скоро прийде потяг!

Збираються всі з вінками, квітами, здоровенними дрюками — розхристані, спітнілі...

— Гей, гей! Го-го-го! — лунають вигуки. Сотні ніг топчуть вогкувату, вкриту лісовим квітом, землю. Йдуть! Всі йдуть... Впереміш... Молодь, молодь, а між ними, мов окремі острівки, їх учителі.

І ось вони на станції. Це не станція, це — саме життя! Ще ось за хвилину вирветься з зеленого лісу потяг і понесе їх до нового. Чути вже свист! Він вже йде. — Славаа! — виривається з сотні юних грудей. Потяг зупиняється. Він добродушно чмихає і чекає. Сідайте! Сідайте всі! Поїдемо... Дим виривається з нутра машини і розлягається над зеленим простором. Повінню вривається молодь в двері, вікна і в кожну щілину. Варвара Сергіївна вже не може дати ради. Вигуки, сміх, свист... Всі місця вже запхані... Червоні, сяючі обличчя заповнили всі вікна. Безліч рук без потреби має в повітрі. А потяг чекає, чмихає, а дим виривається і розлягається... А стрілка годинника йде вперед... Ще мить, і засвистить свисток... Є вона. Різкий посвист розсікає гущавину лісу. Луна його біжить шалено в хащі і сповіщає: Їїїдуть! їдуть! Бойове, велике, сильне прощання... Вириваються нові, чорні звої диму. Колеса рушають — поволі, швидше, ще швидше... Починається пісня — одна, друга, в кожному вагоні... Обличчя співають, руки миготять... Вагон за вагоном, вагон за вагоном — колеса поцокують на стиках, беруть розгін, мигають і пролітають вперед. Вперед!