Дівчата зрізають коси. Книга спогадів
- Автор: Подобна Євгенія
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Люта справа
- ISBN: 978-617-7420-39-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Дівчата зрізають коси. Книга спогадів». Краткое содержание книги:
Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.
Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.
Найважчим періодом для мене була, мабуть, Світлодарська дуга, грудень 2016 року, коли ми буквально жили в машині. Був великий мороз. Це тривало 8 днів. Спершу ми вивозили поранених, а під кінець уже — тих, у кого були контузії. Перші три дні були надзвичайно жорсткими — кров просто крапала з машини на лід… Це було справжнє сортування. Хоча було й не так, як це викладають у медичних закладах, — життя і реальна війна вносять свої корективи. Я взагалі часто порівнюю парамедицину і воєнну медицину з мистецтвом. Незважаючи на всі протоколи, іноді потрібне просто правильне рішення. Це щось схоже на осяяння, щось на кшталт артистичного дару — обрати, кому в першу чергу надати допомогу. Пояснити «на пальцях», як це, я не можу. Це досвід. Цей досвід надзвичайно цінний і оплачений, в буквальному сенсі, кров’ю і життями.
Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде — буде гірше. Я вже навчилася виконувати свою роботу добре. Ми — це те, що ми робимо. Я — вивожу поранених з фронту. Коли я займалася дизайном, я була дизайнером. Коли займалася спортом — спортсменкою. Зараз я — бойовий парамедик. Жінкам легше адаптуватися. Психіка у нас більш мобільна. В жорстких ситуаціях нам легше абстрагуватися. Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав.
Ці хлопці потім дзвонять. На всі свята. «Тайро, зі святом! А пам’ятаєш мене? А пам’ятаєш, як ми під кулями бігали? А пам’ятаєш, як ти мене везла?» Це надзвичайно приємно. Тих, з ким довго стояла на одному місці, я пам’ятаю всіх. А з іншими… Я пам’ятаю кожне поранення, але забуваю обличчя і часто не впізнаю хлопців.
Багато хлопців, які запам’яталися, дуже багато. Олександр Д., наприклад. Він із 8-го полку спецпризначення. Втратив обидва ока і ногу. Він був у надзвичайно важкому стані. Поки ми його везли, він у мене двічі намагався померти. Але я не дала, втримала… Багато хлопців запам’яталося. Контузії іноді дають побічні ефекти… В одного хлопця вона була дуже незвичайною… «Двохсотих» усіх пам’ятаю. Всіх. Чи я фартова, чи машина в мене фартова, але в мене в машині ніхто не помирав. Бувало, що я приїжджала, коли вже було пізно. Я нічого не могла зробити. На точці перевантаження я приймала тіло, від якого щойно відірвалася душа… Або довозила до госпіталя, і хлопці помирали вже в шпиталі. Але в машині смертей не було.
Моя команда — це шикарні люди. Патріоти. Абсолютно безкорисливі. Кожному з них — честь і хвала. Усім «Ангелам Тайри» насправді. Всі, хто з нами працює — герої. Вони працюють безкоштовно. Жертвують частину свого життя, ризикують. І вони щасливі тим, що потрібні.
В армії, порівняно з 2014 роком, коли не було практично нічого, зараз дуже непогане забезпечення. Трапляється, звісно, що щось закінчилося і не встигла прийти нова партія. А в 2014-му це була катастрофа. Рятували волонтери. Якби не вони, нам був би гаплик. З досвідом знаєш уже, що чим можна замінити, якщо не вистачає якихось препаратів. Хоча є речі, які замінити неможливо.
Мій позивний — «Тайра». Я колись грала в комп’ютерну гру, і коли створювала собі персонажа, треба було якось його назвати. І серед можливих імен випало «Тайра». Тайра — це знаменитий самурайський рід у Японії. Так я й назвала свого персонажа. А коли вже на фронті запитали позивний, я автоматом відповіла: «Тайра». В мене є ще кілька позивних, але які саме — секрет.
Що буде після війни? Подивимось. Може, буду тренувати. А може, вирощувати троянди в саду. А може, знайду іншу війну і поїду туди — знову рятувати людей. Чи займуся дизайном… Я ще не знаю.
Ольга Нікішина
«Холєра»
16-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої механізованої бригади