У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
У мене стара шинель, гімнастерка, дві пари штанів. Віддала одні Олі, у неї зовсім нічого немає. І чоботи у нас теж одні на двох. Мама нам сплела з овечої вовни чи то шкарпетки, чи то щось подібне до капців, щось тепле. Ми йшли шістдесят кілометрів пішки, до самого Сталінграда: одна чоботи натягне, друга — в маминих капцях, потім мінялися. По морозу йшли, лютий місяць, обморозились, голодували. Що мама нам приготувала на дорогу? З кісток якихось холодець і кілька коржів. І ми такі голодні-голодні... Якщо засинали і снилися сни, то лише з якоюсь їжею. Уві сні буханки хліба наді мною літали.
Дісталися Сталінграда, а там не до нас. Ніхто нас слухати не хоче. Тож ми вирішуємо їхати, як мама нас посилала, на Кубань, за татовою адресою. Влізли до якогось товарняка: я надягну шинель, сиджу, а Оля в цей час під полицями. Потім ми перевдягаємося, і вже я лізу під полиці, Оля сидить. Військових не чіпали. А у нас же грошей немає...
Потрапили на Кубань... Якимось дивом... Знайшли знайомих. І там ми дізналися, що формується добровольчий козачий корпус. То був четвертий кавалерійський козачий корпус, потім він став гвардійським. Він формувався лише з добровольців. Там були люди різного віку: і козаки, яких колись Будьонний, Ворошилов в атаки водили, і молодь. Нас узяли. Досі не знаю — чому? Напевно, тому що ми багато разів просилися. І нам нікуди було подітися. Зарахували до одного ескадрону. Дали нам кожній обмундирування і коня. Коня свого треба було годувати, поїти, доглядати, геть усе. Добре, що в нас ще в дитинстві був кінь, і я звикла до нього, полюбила. І коли дали мені коня, сіла — і ніскілечки не страшно. Не відразу все вийшло, але я не боялася. У мене була маленька конячка, хвіст до землі, але прудка, слухняна, і я якось швидко навчилася їздити. Навіть фасонила... Згодом вже скакала на угорських, на румунських конях. І так я полюбила коней, так їх пізнала, що й тепер повз коня байдуже не пройду. Обійму його. Ми під ногами у них спали, він тихенько ніжку пересуне, але людину не зачепить. Він на мертвого зроду не наступить, а від живого, якщо він лише поранений, зроду не піде і не покине. Дуже розумна тварина. Для кавалериста кінь — друг. Відданий друг.
Перше бойове хрещення... То коли наш корпус під станицею Кущівська брав участь у відбитті танків. Після Кущівської битви — то була знаменита кінна атака кубанських козаків — корпусу присвоїли звання гвардійського. Бій був страшний... А для нас з Олею — найстрашніший, бо ми ще дуже боялися. Я, котра вже вважала, що воювала і знала, що це таке... Але ось... Коли кавалеристи пішли лавою — черкески майорять, шаблі вийняті, коні хропуть, а кінь, коли летить, він таку силу має... Ось та вся лавина пішла на танки, на артилерію — то було як у потойбічному сні. У нереальності... А фашистів було багато, їх було більше, вони йшли з автоматами напереваги, поряд із танками йшли — і вони не витримали, розумієте, вони не витримали тієї лавини. Вони кидали автомати... Покидали гармати і тікали... Ось така картина...
Ольга Василівна про той бій:
— Я перев’язувала поранених... Поруч лежав фашист, я гадала, він мертвий, і не звернула на нього уваги, а він поранений... І він хотів мене вбити... Я наче відчула, наче хтось мене штовхнув, і до нього повернулася. Встигла вибити ногою автомат. Я його не вбила, але й не перев’язала, пішла. Він мав поранення в живіт...
Зінаїда Василівна продовжує:
— А я веду пораненого і раптом бачу: два німці з-поза танкетки виходять. Танкетку підбили, а вони, напевне, встигли вискочити. Одна секунда! Якщо б я не встигла чергу дати, вони б мене з пораненим розстріляли. Так несподівано все сталося. Я після бою підійшла до них, вони лежали з розплющеними очима. Я ці очі й тепер пам’ятаю... Один такий гарний, молодий німець... Було шкода, хоч це фашист, але все одно... Якось довго це почуття не полишало: немає бажання вбивати, розумієте. У душі така ненависть: навіщо вони прийшли на нашу землю? Але спробуй сама вбити, і це страшно. От немає іншого слова... Дуже страшно. Коли сама...
Бій скінчився. Козачі сотні знімаються зі своїх місць, а Олі немає. Я їду за всіма, їду остання, постійно оглядаюся. Уже вечір. А Олі немає... Передають ланцюжком, що вони — вона і ще кілька людей — залишилися підбирати поранених. Я нічого не могла робити, я лише чекала її. Відстану від своєї сотні, почекаю, потім знову всіх наганяю. Плачу: невже в першому бою втратила сестру? Де вона? Що з нею? Може, десь помирає, кличе мене...