Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Західні союзники на порозі війни із СРСР

Поки політичні кола обговорювали можливість участі українців у війні на боці Фінляндії, у Франції тривала мобілізація. Через канцелярію УНС пройшло близько 7000 чоловіків, з яких французькі призовні комісії визнали придатними для проходження служби близько 5000. На службу до Іноземного легіону записалися голова УНС П. Заворицький і кілька провідних членів організацій, що входили до союзу.

Українці були зосереджені переважно в трьох навчальних центрах: Сатоне неподалік від Ліона, Сетфон (департамент Тарн і Гаронна) та Ле-Баркарес у Східних Піренеях. Після проходження підготовки вони потрапили до різних підрозділів Легіону. Особливо багато опинилося в 11-му іноземному піхотному полку, створеному 6 листопада 1939 р. Деякі з українських призовників потрапили не безпосередньо до легіону, а до так званих «маршових полків іноземних добровольців», створених за рішенням уряду Франції 16 вересня 1939 р. Ці з’єднання формувалися в навчальному таборі Ле-Баркарес для проходження служби жителями країни, що не мали французького громадянства. Загалом сформували три маршові полки: 21-й, 22-й і 23-й. Трьома найчисленнішими емігрантськими групами, представленими в маршових полках, виявилися іспанські республіканці, східноєвропейські євреї та українські націоналісти, що відмовилися служити в польській армії. Пізніше ветеранів маршових полків з числа іноземних добровольців уряд Франції прирівняв до вояків Іноземного легіону.

Ще під час радянсько-фінської війни Вища воєнна рада союзників розглядала плани ведення бойових дій проти німецько-радянського альянсу на інших театрах. Французи всіляко уникали найкоротшого шляху — генерального наступу на Рурський басейн і промислові центри західної Німеччини. Іншим варіантом була Південна Європа. Союзники вважали СРСР значно слабкішим противником, ніж Німеччина. Ще 19 жовтня 1939 р. в Анкарі сторони підписали англо-франко-турецький договір, що складався з політичної та воєнної конвенцій. Генеральні штаби країн-підписантів вивчали можливості завдавання авіаційних ударів по об’єктах нафтової промисловості СРСР на Кавказі. У разі залучення на свій бік Румунії та Югославії союзники не виключали можливості відкриття другого фронту на півдні України, як колись було наприкінці 1918 р.

Такий вектор політики союзників цілком відповідав інтересам ОУН. Українські націоналісти дуже сподівалися, що європейські держави планують десантну операцію на чорноморському узбережжі УРСР і що в складі експедиційного корпусу знайдеться місце й для них. На підставі переговорів із політичними та військовими колами Франції паризькі діячі ОУН сподівалися, що дозвіл на організацію українського легіону надійде безпосередньо перед початком розгортання військ союзників у Причорномор’ї. Кадровою основою для українського формування мали стати вояки, що служили в Іноземному легіоні та маршових полках. За розрахунками УНС, чисельність українського легіону у Франції могла досягнути рівня бригади, а в Україні він міг стати зародком повноцінного національного війська[26]. Продовжуючи традицію перших визвольних змагань, лідери УНС пропонували назвати майбутнє військове формування «Українські січові стрільці». На початку березня 1940 р. українське питання неочікувано порушили на пленарному засіданні французького парламенту. Колишній прем’єр і міністр закордонних справ П’єр-Етьєн Фланден заявив, що Україна входить до складу Радянського Союзу як окрема республіка, котра, згідно з Конституцією СРСР, має право на добровільний вихід із нього й проголошення суверенітету.

Якби англо-французька інтервенція в СРСР відбулася так, як цього бажали в ОУН, історія України в Другій світовій війні могла піти зовсім іншим шляхом. Місцем проголошення Акта відновлення Української Держави міг стати не Львів, а Одеса, й у тексті декларації ішлося б не про А. Гітлера, а про Е. Даладьє з Н. Чемберленом. Однак із певних причин плани відкриття другого фронту в Причорномор’ї так і залишилися на папері.

По-перше, британські аналітики сумнівалися в можливості втримати ситуацію в Україні під контролем. На їхню думку, загальнонаціональне повстання, спровоковане союзницькою інтервенцією, швидше за все, призвело б до захоплення України Німеччиною. Відсутність консенсусу між польськими та українськими емігрантами загрожувала тим, що останні могли вдатися до гри на суперечностях між протиборчими коаліціями замість того, щоб цілком покладатися на союзників. Британці вважали, що перехід України під прямий контроль Німеччини (замість того, щоб отримувати українські ресурси від Й. Сталіна) не послабить, а, навпаки, посилить гітлерівців. У зв’язку з цим британські аналітики рекомендували не чіпати Україну, а зосередитися на виведенні з ладу нафтових родовищ Кавказу.