Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Пристановище у Франції під час «дивної війни»

Німецька агресія проти Польщі стала початком Другої світової війни. Виконуючи союзницькі зобов’язання[16],3 вересня 1939 р. Франція й Велика Британія оголосили Німеччині війну, але надати полякам дієву військову допомогу ще під час вересневої кампанії вони не змогли. 12 вересня у французькому місті Аббевіль відбулося засідання англо-французької Вищої воєнної ради — першого координаційного органа антигітлерівської коаліції. Вторгнення Радянського Союзу 17 вересня не призвело до оголошення війни Москві ані Польщею, ані її західними союзниками. Загарбницький характер дій СРСР не викликав сумніву, однак протистояти одразу двом агресорам західні демократії не мали ані політичної волі, ані достатніх сил. Формальним виправданням для Великої Британії був таємний протокол до англо-польського воєнного договору 1939 р., який зобов’язував британців боронити Польщу лише від Німеччини.

Польські війська, які в боях із вермахтом та Червоною армією змогли відступити до Румунії, Угорщини або Литви, невдовзі успішно дісталися Франції. Однак вище політичне керівництво Польщі застрягло в Румунії надовго. Сподівання Е. Ридз-Сміґлого на тісні польсько-румунські відносини, коріння яких сягало ще 1919 р., не виправдалися. Хоча король Румунії Кароль II і співчував полякам, але безпомічність західних демократій під час вересневої кампанії свідчила не на користь антигітлерівської коаліції. Тож коли Берлін зажадав від Бухареста затримати польський уряд, Кароль II не став опиратися. Частині польських чиновників, зокрема поморському воєводі В. Рачкевичу, усе ж удалося уникнути інтернування й прибути до Парижа.

Перебуваючи в Румунії, президент І. Мосцицький подав у відставку. За наполяганням французів, свої повноваження він передав В. Рачкевичу, що не суперечило чинній Конституції Польщі. Першим кроком новопризначеного президента став розпуск попереднього кабінету міністрів і створення уряду на чолі з генералом В. Сікорським[17].27 жовтня з Румунії про свою відставку оголосив й Е. Ридз-Сміґлий. Повноваження верховного головнокомандувача й генерального інспектора збройних сил також перейшли до В. Сікорського.

Еміграційний уряд спочатку осів у Парижі, а в листопаді 1939 р. переїхав до французького міста Анже. Своїм існуванням він засвідчував відмову від капітуляції перед А. Гітлером і невизнання окупаційних режимів, встановлених Берліном і Москвою. В Анжерській декларації, оприлюдненій 18 грудня, еміграційний уряд визначав гітлерівську Німеччину як головного ворога Польщі. Декларація констатувала, що між Польщею та СРСР де-факто триває війна, хоча де-юре вона не оголошена. У рамках боротьби антигітлерівської коаліції декларація проголосила створення польської армії на Заході, а також санкціонувала партизанську боротьбу на окупованих територіях.

Низку підпільних організацій на території Західної України польські офіцери створили ще до завершення вересневої кампанії. Наприклад, у Львові виникла Польська організація боротьби за свободу М. Янушайтіса-Жеготи, у Станіславові — Таємна військова організація на чолі з майбутнім героєм Варшавського повстання 1944 р. Я. Мазуркевичем. Наприкінці 1939 р. більшість польських підпільних структур об’єдналася в Союз збройної боротьби (СЗБ)[18], керований польським еміграційним урядом. Формування СЗБ діяли також проти радянської адміністрації на Західній Україні. Протягом 1940 р. основні осередки польського руху опору в УРСР були розгромлені каральними органами. Призначеного керівником СЗБ у зоні радянської окупації М. Токаржевського-Карашевича заарештували 7 березня 1940 р. під час спроби переходу німецько-радянського кордону. У січні 1941 р. НКВС полонив іще одного керівника СЗБ Л. Окулицького.[19] Таким чином, формальні декларації польського уряду про ворожість до СРСР підкріплювалися реальними діями, і в цьому полякам допомагали держави антигітлерівського блоку.

Протягом 1939—1940 рр. Франція була місцем політичної активності не лише польського еміграційного уряду, а й українського. Після того, як німці інтернували президента А. Лівицького та варшавський осередок УНР, на волі ще залишався голова Ради міністрів В. Прокопович та інші українські урядовці. З 1920-х рр. вони перебували в Парижі. Паризьке середовище УНР послідовно займало позицію прихильників антигітлерівської коаліції. Уже у вересні 1939 р. паризька газета «Тризуб», яку редагував В. Прокопович, опублікувала заяву лідерів петлюрівської еміграції. У ній було наголошено: «Як би не розгорнулися події, українці добре знають, де їх місце в страшних і рішучих перипетіях світової драми, що надходить в жахливій грозі і бурі воєнній. Ми разом з Францією, Англією і Польщею... ми знаємо, що боротимемося за правду і справедливість, за право нашого власного народу на державну самостійність... ми тим самим продовжуємо непримиренну боротьбу й проти нового германського союзника — Москви, нашого одвічного ворога, і змагаємося за визволення з московських кайданів України...»