Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

З деклараціями на підтримку Гельсінкі виступив також паризький центр УНР. Петлюрівці вели перемовини з фінськими дипломатами у Франції. Генерал О. Удовиченко пропонував спрямувати на допомогу фінським військам офіцерів Армії УНР, а також створити український військовий підрозділ із полонених червоноармійців. О. Шульгин навіть особисто відвідав Фінляндію.

Зимова війна 1939—1940 рр. призвела до загострення відносин між антигітлерівською коаліцією та СРСР. Якщо під час вересневої кампанії проти Польщі роль Москви була в тіні німецької агресії, то за вторгнення у Фінляндію Радянський Союз ніс безпосередню відповідальність. Громадська думка західних держав була цілком на боці народу Суомі. Загарбницька політика Й. Сталіна викликала масове обурення в Європі та Америці. Виставивши себе захисниками Фінляндії, союзники з антигітлерівської коаліції сподівалися здобути прихильність нейтральних держав, зокрема США й країн Скандинавії. Окрім того, уряди Франції та Великої Британії вбачали в Зимовій війні шанс завдати удару СРСР не безпосередньо, а руками фінів.

Франко-британські союзники воювали з Німеччиною, але намагалися уникнути прямого зіткнення із СРСР. У Фінляндії ситуація була інакшою: відкрита війна з Радянським Союзом та страх спровокувати ще й німецький напад через Балтійське море. Фіни потребували військової допомоги західних союзників, а французи з британцями прагнули використати Зимову війну для послаблення економічного потенціалу СРСР. При цьому відкрите приєднання Фінляндії до антигітлерівської коаліції було занадто ризикованим як для фінів, так і для коаліції. Франція й Велика Британія також побоювалися, що поразка СРСР у війні з Фінляндією може призвести до зміцнення німецько-радянських відносин. Тому інтерес антигітлерівської коаліції в Зимовій війні полягав не в тому, щоб негайно розгромити Червону армію, а в затягуванні конфлікту. Таким чином війна з фінами забирала в Радянського Союзу економічні ресурси, які Москва за інших обставин могла б постачати Німеччині.

Враховуючи всі ці фактори, західні союзники обмежили свою участь у Зимовій війні постачанням Фінляндії військових матеріалів, озброєння та сприянням із боку спецслужб. Щоб не спровокувати СРСР проти себе, а Німеччину — проти Фінляндії, союзники шукали можливості підтримати фінів не власними регулярними військами, а кимось іншим. Частково проблема незначної чисельності фінських військ була вирішена завдяки напливу іноземних добровольців. Уряди Франції та Великої Британії підтримували такий рух. У січні 1940 р. союзники також розглядали можливість відправки до Арктики польських бойових кораблів для боротьби проти радянських конвоїв у районі Мурманська й Петсамо (Печенги). Формально відповідальність за війну на морі проти СРСР мав нести польський еміграційний уряд, а не Королівський військово-морський флот, в оперативному підпорядкуванні якого перебували ці кораблі. Зваживши всі ризики, британці все ж відмовилися від такого плану.

Ще одним варіантом організації допомоги Фінляндії було використання українського фактору. Британські спецслужби мали інформацію про те, що серед захоплених фінами в полон червоноармійців було чимало українців. Спроби завербувати деяких із них для участі в антирадянських збройних формуваннях особливого успіху не мали. Британські розвідники, які працювали з військовополоненими у Фінляндії, дійшли висновку, що на кращі результати можна розраховувати в разі залучення до агітації українських емігрантів.

У лютому 1940 р. на адресу британського керівництва надійшов меморандум під назвою «Організація українського легіону в Канаді», який підписав син гетьмана Української держави 1918 р. Д. Скоропадський. Тоді як П. Скоропадський постійно проживав у Німеччині й там здійснював свою політичну діяльність, його син знайшов прихильників гетьманської ідеї серед західних демократій. Протягом 1937—1938 рр. він здійснив надзвичайно успішну подорож до США й Канади, а із січня 1939 р. остаточно оселився у Великій Британії. Родина Скоропадських не викликала зайвих підозр у Німеччині, а з верховним головнокомандувачем Фінляндії К. Г. Маннергеймом її пов’язували близькі особисті стосунки. Не виключено, що ідейним натхненником та ініціатором меморандуму був співробітник британських спецслужб Г. Маккоу, який спостерігав за гетьманським середовищем Великої Британії ще з початку 1930-х років. Саме він лобіював поданий проект перед керівництвом британської служби МІ5.

Меморандум містив пропозицію створити в Канаді з числа добровольців української діаспори військовий підрозділ чисельністю від 1000 до 2000 осіб. Відповідальність за набір, підготовку, оснащення та перекидання до Скандинавії бійців мав узяти на себе уряд Канади. Передбачали, що командний склад легіону буде укомплектовано з колишніх військовослужбовців, а також «відпускників» канадських військових формувань. Після прибуття на місце український легіон мав перейти в оперативне підпорядкування збройних сил Фінляндії й на утримання фінського уряду. Подальше поповнення особового складу цього формування мали здійснювати за рахунок військовополонених.

У меморандумі не приховували бажання перетворити цей легіон на зародок збройних сил відродженої української держави. Зазначали, що в разі прямого зіткнення західних союзників із СРСР бійців легіону буде доцільно перекинути в Україну через Румунію, чорноморські порти або Кубань. Серед переваг пропонованого проекту для британського уряду відзначали широку соціальну базу й підтримку ідеї легіону в Канаді; безпечність використання українців у Фінляндії з точки зору британсько-радянських відносин; здобуття Лондоном авторитету й поваги в очах багатомільйонного українського народу. Меморандум давав зрозуміти, що створення легіону дозволить перехопити ініціативу в українському питанні в Німеччини, а також полегшить потенційну інтервенцію союзників у Північному Причорномор’ї.