Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Українське питання в міжнародних відносинах наприкінці 1930-х рр.

Пакт Молотова — Ріббентропа

(І. Патриляк)

З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині нацистської партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, «українська проблема» набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів.

Українське Закарпаття, яке в міжвоєнні роки перебувало в складі ЧСР, стало об’єктом торгів між Німеччиною, Угорщиною, Польщею та Радянським Союзом. Українські політичні угруповання, стимульовані напівофіційними заохоченнями з Берліна, активізували свою діяльність, спрямовану на здобуття автономії Карпатської України, передбаченої чехословацькою конституцією. Побоюючись перетворення Карпатської України на непідконтрольний осередок української державності, протест проти автономізації краю висловили Будапешт, Варшава, Бухарест і Москва.

28—30 вересня 1938 р., під час сумновідомої Мюнхенської конференції, було вирішено долю Судетської області, а вже 21 жовтня А. Гітлер ухвалив рішення щодо остаточного розгрому «залишкової Чехії». Одразу після Мюнхена свої територіальні претензії до пошматованої країни висунули Угорщина й Польща. У контексті цих амбіцій дедалі гострішим ставало питання українського Закарпаття. 8 жовтня 1938 р. Закарпаття було проголошене автономією в складі ЧСР, а 10 жовтня празький уряд оголосив про перетворення Чехословаччини на федерацію трьох державотворчих суб’єктів — Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі (з 3 грудня 1938 р. — Карпатської України).

Динамічні державотворчі процеси, які розгорнулися в Карпатській Україні, стали каталізатором антипольських виступів на території Галичини та Волині. Варшавський уряд дедалі наполегливіше порушував питання про ліквідацію української автономії в ЧСР.

Демонструючи свою всесильність у сфері встановлення кордонів і вирішення долі народів, нацисти 2 листопада 1938 р., під час засідання так званого Віденського арбітражу, частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині південні регіони Закарпаття з найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.

Практично вся європейська дипломатія та преса в листопаді 1938 р. були переконані, що А. Гітлер перетворить залишок Карпатської України на плацдарм для нападу на СРСР. Однак на зламі 1938—1939 рр. події дістали новий, несподіваний розвиток. 6 січня 1939 р. на переговорах міністра зовнішніх справ Польщі Ю. Бека з Й. Ріббентропом було безпосередньо розглянуто українське питання. Й. Ріббентроп заявив, що Німеччина використовувала Карпатську Україну лише для того, аби «заподіяти шкоду росіянам», а «українська проблема», на його думку, була цілковитим «привілеєм Польщі». 26 січня 1939 р., знову відвідавши Берлін, Ю. Бек дістав запевнення від німецьких урядовців у тому, що Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного моря.

Захоплені ідеями можливого союзу з Німеччиною у війні за українські землі, польські лідери проґавили наближення катастрофи власної держави. Привабливі обіцянки з боку А. Гітлера і його дипломатів були вдалим камуфляжем справжніх намірів нацистів і щодо України, і щодо Польщі. На зламі 1938—1939 рр. німецький канцлер дійшов висновку, що Німеччина сягнула піку своєї мілітарної переваги над іншими державами Європи, тож має скористатися сприятливим моментом для початку війни.

8 березня 1939 р., виступаючи у вузькому колі представників військового командування та партійного керівництва, А. Гітлер наголосив на тому, що до 15 березня має бути ліквідована Чехо-Словаччина, після чого настане черга Польщі. Протягом 1940—1941 рр. А. Гітлер планував здійснити розгром Франції й підкорити Британію. Перспектива війни з Польщею й західними демократіями поставила перед німецькою дипломатією важке завдання — якимось чином нейтралізувати СРСР і змусити Москву не втручатися в європейський конфлікт.

Оскільки проблема Карпатської України була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння, рішення щодо майбутньої долі маленької української автономної держави було ухвалене без зволікань. 14 березня 1939 р. угорські війська з благословення А. Гітлера атакували українське Закарпаття. 15 березня Сойм Карпатської України ухвалив декларацію про незалежність і звернувся до німецького консула Гофмана з пропозицією, щоб Німеччина взяла під свій патронат Закарпаття, як і Словаччину. Відповідь із Берліна, безпосередньо від канцелярії А. Гітлера, надійшла миттєво: регіон без опору мав увійти до складу Угорщини. Президент Карпатської України А. Волошин відкинув німецький ультиматум. Героїчний спротив Української Карпатської Республіки був потоплений у крові угорськими гонведами — «українська проблема» вкотре була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських гравців.