Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
По-друге, інтервенція в Україну була занадто складною. Без залучення Югославії та Румунії союзники могли покладатися тільки на британський флот, а Лондон дивився на перспективи плану більш скептично, ніж Париж. Зустріч Беніто Муссоліні з А. Гітлером у Бреннері в березні 1940 р. засвідчила, що Рим не залишиться нейтральним у європейському конфлікті, а можлива активізація Італії в Середземному морі становила серйозну загрозу комунікаціям, за допомогою яких планували перекидати війська.
По-третє, на початку квітня 1940 р. відбулося німецьке вторгнення в Данію й Норвегію, тому підготовані експедиційні війська союзників були спрямовані до Скандинавії, як це й передбачали ще під час радянсько-фінської війни.
Українці на захисті Франції
Уже незабаром єдиною турботою французького уряду стала протидія масштабному вторгненню німців у власну країну. Тисячі українців узяли участь у захисті Франції в травні-червні 1940 р. Сотні з них загинули, були важко поранені або потрапили в полон. Українці відзначилися в травневих боях за Фландрію: під Седаном та Амєном на рубежах річки Сомми. У червні підрозділи, які складалися з українців, воювали також на Сені, Марні, Луарі та Соні. 11-й полк Іноземного легіону вів важкі оборонні бої під Верденом. Під час прориву з оточення полк втратив три чверті особового складу. Неподалік від Нансі вояки спалили бойовий прапор, щоб той не дістався ворогові. За проявлений героїзм українців відзначали французькими нагородами. Наприклад, брати Василь і Володимир Чорні з 23-го маршового полку отримали по Воєнному хресту з бронзовою зіркою.
12 червня прем’єр-міністром Франції було призначено маршала Ф. Петена. Новий уряд одразу почав шукати шляхів виходу з війни, і 22 червня Франція капітулювала. Невдовзі в місті Віші було створено уряд Французької держави, який контролював південь країни й колонії. Північні та західні регіони Франції опинилися під німецьким управлінням. Серед військ, які доостанку не здавалися й чинили опір під Ліоном і Греноблем, був сформований нашвидкуруч у червні 1940 р. маршовий батальйон іноземних добровольців із Сатоне, у якому опинилося чимало українців. Батальйон відступив на південь, до Середземного моря. 8 липня, уже після капітуляції Франції, українські вояки з цього та інших підрозділів встановили в муніципалітеті Пейньє (департамент Буш-дю-Рон) пам’ятний камінь із тризубом на згадку про перебування тут 900 українців-легіонерів. Наприкінці літа 1940 р. усі українські вояки, які уникнули полону, були демобілізовані колабораціоністським урядом Віші.
У зв’язку з поразкою Франції, польський еміграційний уряд переїхав до Лондона. Натомість уряд УНР, як і восени 1939 р., евакуюватися не зміг. Українські національні організації Франції, хоч і продовжили діяти, однак зазнали репресій. Припинили видавати газети «Тризуб» і «Українське слово». У вересні 1940 р. німецькі окупанти заарештували О. Шульгина (його разом із сином Ростиславом тримали в ув’язненні до 18 квітня 1941 р.). В. Прокопович деякий час перебував на території Віші, а згодом повернувся до Парижа. Наприкінці січня 1941 р. він написав міністрові внутрішніх справ Польщі С. Коту листа, у якому просив допомогти виїхати з Франції та підтримати матеріально діяльність уенерівського осередку. Тільки через три місяці польське міністерство закордонних справ дійшло висновку про доцільність евакуації В. Прокоповича до Лондона, однак реалізувати цей план на практиці було непросто.
Напад Німеччини на СРСР змінив зовнішньополітичні пріоритети уряду В. Сікорського. 12 липня 1941 р. В. Прокопович підписав останній документ у статусі виконувача обов’язків президента УНР. У ньому було зазначено: «Розвиток історичних подій поставив мене нині в неможливість сповняти перейняті часово на себе функції Голови Держави. Тому сим актом складаю із себе зверхню владу, повертаючи її знову на руки Панові Президентові Андрієві Лівицькому, Заступникові Голови Директорії, Головному Отаманові військ УНР». Восени того ж року В. Прокопович важко захворів і 7 червня 1942 р. помер у передмісті Парижа.
Українські емігранти у Великій Британії
Наступною після Франції ціллю гітлерівської агресії були Британські острови. Наприкінці червня 1940 р. начальник відділу контррозвідки гестапо В. Шелленберг дістав наказ підготувати невеликий довідник для сил вторгнення та політичних і адміністративних підрозділів, які будуть супроводжувати війська. Результатом роботи став документ «Інформаційна брошура „Велика Британія“», який містив найважливішу інформацію про цю країну: статистичні дані, державний устрій, ворожі та дружні до Німеччини громадсько-політичні осередки. Несподівано багато уваги в цьому документі було приділено українцям. У розділі «Етнографічне дослідження» містився параграф «Українці в Англії». До речі, українці були єдиною з національних меншин Великої Британії, про яку докладно розповідали в цьому розділі.
У брошурі йшлося про те, що українські емігранти в Англії користуються меншим політичним впливом, ніж у Франції, і зосереджені переважно на інформуванні англо-американського світу про свої національні проблеми. Також були виділені п’ять важливих для німців осіб та осередків:
«1. Українське бюро в Лондоні, власником якого є громадянин США Макогін, імовірно пов’язаний з американською розвідкою. Детальніші відомості про Бюро і Макогона є в розпорядженні СД.
2. Англомовний журнал „Investigator“ („Розслідувач“), який видавали раніше з метою інформування англійців про українських гетьманців. Ключовою фігурою є Коростовець. Діяльність Коростовця в Англії свідчить про невірність гетьмана Павла Скоропадського, який проживає в Берліні.
3. Англомовний журнал „Contemporary Russia“ („Сучасна Росія“). Редактор — професор Ланселот Лоутон. Журнал пропагує розпад Росії та має дуже добрі зв’язки в багатьох антибільшовицьких колах. Матеріали журналу становлять великий інтерес для подальшої роботи в (Східній Європі. У Німеччині такий собі пан Каскель колись уже з’являвся від імені професора Лоутона.
4. Йосиф Лісньовський із Манчестера. Відіграє певну роль в українській громаді Манчестера та був у контакті з львівською газетою „Мета“. Не повинен бути антинімецьки налаштованим. Можлива співпраця. Імовірно, має сильні релігійні (греко-католицькі) переконання.
5. Степан Давидович із Лондона. Член ОУН, однозначно пронімецьки налаштований. Прибув до Лондона з Канади кілька років тому й керує Інформаційним бюро українців Канади. Співпраця».
Напевно, українська громада у Великій Британії цікавила німецькі спецслужби тільки з точки зору її використання для впливу на українців як у Східній Європі, так і на американському континенті. З «Інформаційної брошури...» видно, що гітлерівці розраховували на співпрацю з деякими колами місцевих українців після окупації Британських островів. Однак відомості в цьому документі не зовсі точні, а головне, що згадані в тексті українці згодом проявили себе як лояльні громадяни держав антигітлерівської коаліції.
В. Коростовець був провідним членом Англо-українського комітету, що протягом 1931—1934 рр. представляв інтереси гетьмана П. Скоропадського у Великій Британії. До цієї організації належав і вже згадуваний Г. Маккоу. Комітет та журнал «Investigator» довелося закрити на вимогу британської служби безпеки ще в середині 1930-х рр. Під час Другої світової війни В. Коростовець читав лекції про СРСР для британських студентів, офіцерів і дипломатів.
Я. Макогін фінансував Українське бюро на чолі з В. Кисілевським (громадянин Канади, прихильник УНДО), яке діяло в Лондоні протягом 1931—1940 рр. Найвизначнішим досягненням організації стала кампанія з інформування західної громадськості про польську пацифікацію в Східній Галичині 1930 р. 1935 року Українське бюро заснувало ще один Англо-український комітет — неформальне об’єднання британських діячів ліберального напрямку, зацікавлених в українському питанні. Журналіст Л. Лоутон був активним членом цього комітету. 29 травня 1935 р. в одній із кімнат Палати громад Парламенту Комітет організував збори, на яких Л. Лоутон виголосив свою відому промову «Українське питання». На початку Другої світової війни Я. Макогін повернувся до США. Українське бюро залишилося без фінансування й було закрите в 1940 р., після чого В. Кисілевський повернувся до Канади.