Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Протягом періоду німецької окупації не припинялися переговори між українським та польським підпіллям. Головним каменем спотикання, як і раніше, були кордони. З точки зору польського еміграційного уряду, долю повоєнних кордонів у Європі мала вирішити антигітлерівська коаліція, до якої українські партизани не належали. Польська сторона розглядала переговори з ОУН не як спробу порозуміння з представниками майбутньої української держави, а як засіб уникнення протистояння на територіях, де польські підпільні структури були слабкішими за українські. У березні 1943 р. командувач АК С. Ровецький отримав із Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантуючи дотримання всіх громадянських прав української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Поляки стверджували, ніби СРСР прагне фізичного винищення українського народу, а ліберальні кола західних демократій не заперечуватимуть, адже сприймають українських лідерів як німецьких маріонеток. За таких обставин нібито тільки Польща могла виступити адвокатом українців перед Великою Британією й США. Фактично польські представники вдавалися до тієї ж аргументації, яка змусила уряд УНР підписати Варшавську угоду в 1920 р.

Наприкінці 1943 р. бандерівці розпочали таємні переговори з військово-політичними колами Угорщини[28] та Румунії. Уряди цих країн боялися перспективи радянської окупації, тому намагалися вийти з війни, домовившись із Лондоном. Через угорців командування УПА отримало звістку про нібито існування плану британської десантної операції на Балканах. На думку бандерівців, наступ британських дивізій через Угорщину та Румунію до України міг зупинити просування Червоної армії. За вдалого збігу обставин зустріч британських і радянських військ завершилася б збройним конфліктом, і тоді УПА виступила б на боці західних союзників.

Одразу після створення в липні 1944 р. УГВР вислала на захід закордонне представництво на чолі з М. Лебедем. Група визначних діячів підпілля, серед яких були о. І. Гриньох, М. Прокоп, Є. Стахів, Іван Багряний та ін., «циркулювала» між Братиславою, Віднем, Краковом, Трієстом і Загребом. Окремим членам закордонного представництва вдалося зв’язатися з французькою розвідкою в Австрії[29] та британською місією до італійських партизанів, а Є. Врецьона зумів потрапити до Швейцарії. 1945 року більшість членів закордонної місії УГВР опинилася в американській та британській окупаційних зонах. Вийти на високий політичний рівень переговорів із західними союзниками члени закордонного представництва не змогли. Та й навряд чи американців та британців у той час зацікавили пропозиції підтримати український визвольний рух.

Разом з українцями поступово опинилися в політичній ізоляції й поляки. 26 квітня 1943 р. у відповідь на звинувачення в розстрілах у Катині Москва розірвала дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом. Західні союзники не змогли (та й не дуже старалися) відстояти перед Й. Сталіним довоєнний польський кордон. Спроби Армії крайової закріпити свої позиції на східному кордоні під час операції «Буря» в 1944 р. зазнали поразки. Керівники польського руху Опору, які намагалися порозумітися з командуванням Червоної армії, були арештовані радянськими репресивними органами. Того ж року Москва сформувала власний маріонетковий польський уряд. Після того як склад прокомуністичного уряду Польщі було розширено за рахунок поодиноких представників інших політичних течій, 5 липня 1945 р. США й Велика Британія встановили з ним дипломатичні відносини й припинили визнавати польський уряд у Лондоні.

Невтішна ситуація змусила поляків знову повернутися до переговорів з українським визвольним рухом. Конспіративні зустрічі представників УПА й АК за участю представника польського еміграційного уряду розпочалися в лютому 1944 р. в окупованій німцями Галичині. Хоча протоколи переговорів засвідчили добру волю й готовність сторін до взаємних компромісів, однак на той момент вони не були щирими. Поляки сподівалися досягти свого в ході операції «Буря». Наступним етапом стали переговори УГВР і лондонського уряду влітку 1945 р. у Римі, коли сторони опинилися фактично в однаково безнадійному становищі. Єдиним практичним результатом цих контактів було налагодження бойової співпраці українського й польського антикомуністичного підпілля на Закерзонні.