Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Українці в бойових діях регулярних і партизанських формувань Європи
Разом з урядом на Британські острови евакуювалося близько 20 000 польських вояків. На їхній базі в Шотландії розгорнулося формування 1-го польського корпусу британської армії, який спочатку очолював М. Кукель. Серед вояків корпусу траплялися також українці: декого всупереч акції УНС мобілізували у Франції, інші залишалися під польським командуванням ще з часів евакуації з Польщі. До другої категорії належали вже згадувані військові льотчики М. Опаренко, Ю. Сальський та С. Нагнибіда. Вони виступили за вільний найм до Королівських військово-повітряних сил, водночас залишаючись при цьому польськими контрактними офіцерами. Решту війни льотчики-українці прослужили у Великій Британії, беручи участь у військових операціях та в підготовці молодих пілотів.
У серпні 1941 р. В. Сікорський домовився з радянським урядом про створення на території СРСР польської армії, кадровою основою для якої мали стати військовополонені часів вересневої кампанії, заарештовані польські партизани та інші поляки з анексованої в 1939 р. території, що потрапили під маховик радянських репресій і опинилися у внутрішніх регіонах Радянського Союзу. Командувачем армії було призначено генерала В. Андерса, який також перебував у полоні з вересня 1939 р. В. Андерс наполягав на включенні до армії представників національних меншин міжвоєнної Польщі: українців, білорусів, євреїв тощо. Це, по-перше, мало підкреслювати приналежність Східних кресів до Польщі, а по-друге, розширювало мобілізаційну базу армії. Для українців, що мали польське громадянство й перебували в ув’язненні, вступ до армії В. Андерса був шансом вирватися з таборів, і багато хто скористався нагодою. Спочатку польська армія формувалася в Саратовській та Чкаловській (Оренбурзькій) областях; пізніше її передислокували до Середньої Азії.
На вимогу Великої Британії та уряду В. Сікорського протягом 1942 р. Армію Андерса перевели частинами із СРСР до Ірану під британське оперативне командування. Далі шлях польської армії на Сході пролягав через Ірак, Палестину та Єгипет до Італії. Улітку 1943 р. частини В. Андерса були реорганізовані в 2-й польський корпус британської армії. Він нараховував близько 50 000 бійців: дві дивізії, бронетанкову бригаду й артилерійський корпус. Точна кількість українців у складі корпусу дотепер невідома, але їх було не менш ніж кілька тисяч. Особливо багато українців служило в 5-й Кресовій піхотній дивізії. Хоча командування всіляко заохочувало вступ до польського війська «національних меншин»[30], ставлення до них було підозрілим і зневажливим. Більшість українських вояків боялася відкрито декларувати свою національну приналежність, оскільки поляки таврували українців як зрадників і германофілів. Дискримінація за національною ознакою призвела до масового дезертирства з корпусу вояків-євреїв під час перебування його підрозділів у Палестині. Дезертири перейшли на бік антибританського підпілля єврейського визвольного руху. Українці також створили таємну організацію, яка шукала контактів з еміграційними політичними центрами й безуспішно зверталася до британського командування з проханням виокремити зі складу корпусу українську частину. У Лондоні інтереси українців намагалися обстоювати В. Соловій та М. Бура — депутат польського сейму, який разом із вояками В. Андерса пройшов шлях від радянських таборів до Близького Сходу.
У лютому 1944 р. підрозділи 2-го польського корпусу перевезли морем до Італії. У травні того ж року вояки корпусу прославилися в боях із німцями під Монте-Кассіно[31]. Під час атаки 12 травня перший бункер здобув українець М. Паньківець. «...божевільний і відважний, незважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся під самий бункер і вийшов на нього із зв’язкою гранат. На четвертому бункері загинув. Там його і поховано з написом на могилі „Міхал Паньковец“, і ніхто не знає, що лежить там син України, якого доля кинула в обійми смерті», — так описав подвиг бойового побратима М. Козій. Чимало українських вояків корпусу заслужило високі польські нагороди. Наприклад, В. Янів урятував життя п’ятьом офіцерам, за що був нагороджений орденом «Віртуті Мілітарі». Великих втрат у цих боях зазнала якраз 5-та Кресова дивізія. 2-й польський корпус воював в Італії до капітуляції німецьких військ у цій країні наприкінці квітня 1945 р.
Незважаючи на критичний рівень загострення українсько-польських відносин у 1942—1944 рр., були українці, які боролися з гітлерівцями в лавах АК. Деякі з них відзначилися під час Варшавського повстання в серпні-вересні 1944 р. Уже в перший день виступу в боротьбі з окупантами загинув О. Федоронько (підхорунжий Форт), син уже згадуваного С. Федоронька — православного капелана Війська Польського, розстріляного в Катані. Брат Ореста Вячеслав (підхорунжий Славек) також брав участь у повстанні й загинув 18 серпня. У лавах польських партизанів воював сотник 2-го кінного Запорозького полку Армії УНР І. Митрусь, лицар Ордена Залізного Хреста за Зимовий похід і бої. Під час вересневої кампанії 1939 р. він служив у 7-му полку люблінських уланів. У період окупації полк було відтворено в складі АК. У ході операції «Буря» ескадрон, яким командував поручик І. Митрусь, здобув казарми в Мінську Мазовецькому, після чого рушив на Варшаву, дійшовши до лісів під Отвоцьком. Доля І. Митруся невідома, але, швидше за все, він загинув під час Варшавського повстання. Серед варшавських повстанців був також А. Гітченко — син консула уряду УНР. У боях А. Гітченка було двічі поранено, і він потрапив у німецький полон, де перебував до завершення війни.
Участь українців у визволенні Італії не обмежувалася боями на фронті. Деякі з них опинилися в лавах італійських партизанських загонів на півночі країни. К. Микитчук був серед підпільників, направлених на Балкани закордонним представництвом УГВР. Група дістала завдання за допомогою сербських партизанів (четників) вийти на зв’язок із командуванням сил союзників і запропонувати співпрацю з УПА. Оунівці прибули до Трієсту, але знайти четників не змогли: на адріатичному узбережжі діяли тільки комуністичні партизани Й. Броз Тіто. У жовтні 1944 р., після багатьох пригод, К. Микитчук приєднався до італійських партизанів демократичної орієнтації з бригад Озоппо-Фріулі й залишався з ними до кінця війни. Оунівець допомагав партизанам вести переговори з противником: німцями та козацькими формуваннями П. Краснова. Натомість інший член місії ОУН Я. Явний випадково потрапив до італійських комуністів із міжнародного батальйону «Сталін». Під час бою батальйону з німцями Я. Явний підірвав себе гранатою.
Італійському руху Опору у Флоренції допомагав видатний диригент і піаніст І. Маркевич — правнук автора «Історії Малої Росії» М. Маркевича. Він народився в 1912 р. у Києві, але у віці двох років переїхав із батьками до Парижа. Більшість свого життя музикант прожив у Флоренції разом із дружиною — італійською княгинею Топазією Каетані. Під час німецької окупації І. Маркевич організовував підпільні радіопередачі, редагував публіцистику Опору, складав гімни для партизанів. За заслуги перед рухом Опору музиканта нагородили золотою медаллю «Партизан Північної Італії»[32].
Багато українців узяли участь у бойових діях на боці французького руху Опору. Вони опинялися в лавах партизанських загонів за різних обставин. Частина була ще довоєнними емігрантами, які разом з усім французьким суспільством відгукнулися на заклик генерала Ш. де Голля боротися проти окупації. Українці часто вже мали бойовий досвід, бравши участь у лавах військових формувань перших визвольних змагань або в Іноземному легіоні в 1940 р. Діяч УНС М. Небелюк згадував серед таких українців М. Мартинюка, який організував низку сміливих замахів на німецьких офіцерів у Парижі, брав участь у відважних нападах на залізничні ешелони, комунікації й склади озброєння. У лютому 1944 р. його та 25 інших підпільників гітлерівці розстріляли у форті Монт-Валерієн під Парижем.
30
3 метою збільшення чисельності польських збройних сил генерал В. Андерс не зупинявся перед тим, щоби приймати до корпусу німецьких військовополонених (шльонзаків), а також українців та білорусів, які служили у формуваннях вермахту й СС. 1945 року чисельність корпусу зросла до 75 000 вояків. Уже після капітуляції Німеччини до корпусу зголошувалися полонені вояки Української національної армії П. Шандрука, які мали перед війною польське громадянство. Таким чином українці намагалися уникнути репатріації в СРСР, а польське командування прагнуло мати напоготові потужні війська в разі війни між західними демократіями та Радянським Союзом.
31
На концерті з нагоди перемоги в битві І. Яросевич із творчого ансамблю при 2-му польському корпусі виконала пісню «Червоні маки на Монте-Кассіно», яка згодом стала дуже популярною. Ірена була дочкою капелана УСС, а після завершення Другої світової війни вийшла заміж за В. Андерса.
32
Цікаво, що в 1978 р. італійське слідство в справі викрадення та вбивства «червоними бригадами» прем’єр-міністра А. Моро отримало непрямі свідчення про причетність І. Маркевича до цього злочину.