Коротка історія семи вбивств

У кімнаті стає прохолодніше, і спочатку мені здається, що нарешті до нас долинув морський бриз, але це просто заходить сонце. Ми сидимо замкнені з ночі до ночі. Але ж мусить бути бодай якась палиця, балясина, труба, молоток, швабра, стовп, лампа, ніж, пляшка з-під коли, гайковий ключ, камінь, великий чи дрібний, — що-небудь, чим можна почастувати тих двох, коли вони врешті повернуться за нами. Предмет, яким можна різко вдарити і вбити їх. Вбити хоч когось. Має ж бути в цій халупі хоч щось — щоб убити того, хто ввійде у двері, байдуже кого, бо мені вже все ’дно, я хочу лише звідси вибратися. Гекл у кутку запхав руку собі в штани. Роззирається, чи бачимо ми, а потім виймає член і починає дрочити, аж поки скрикує, як дівка, і б’є кулаком об стіну. Бам-Бам уві сні бачить, напевно, Фаннібоя, і повторює, знову й знову: «Не чіпай моїх „кларксів“».

Ось як можна зупинити того, хто репетує. Зацідити йому в пащеку, якщо ти хочеш, щоб він відчув себе чоловіком, або дати ляпас — якщо хочеш, щоб він відчув себе дівчиськом. Джосі Вейлз підняв Бам-Бама з підлоги лівою рукою і ляскає по писку правою. Давати ляпаси треба зі сходу на захід, потім із заходу на схід і знову зі сходу на захід — так, як чоловік лупить свою жінку. Я чухаю потилицю, бо не знаю, як це — відчути на собі вологий ляпас, і не можу пригадати, коли встигли з’явитися Джосі Вейлз із Віпером. Ще мить тому їх тут не було, а в якусь наступну — вони вже з’явилися, як за помахом чарівної палички. Як два чаклуни обіа[256]. Джосі й далі частує Бам-Бама ляпасами, наказуючи аби той перестав вищати, як сучка, аж поки не засмучує пацана так, що йому тепер справді є од чого ревіти. Двоє з Джунглів заявляють: «Та пішли ви на хер» — і хочуть накинутися на Джосі, але Віпер, як ковбой, вихоплює дві волини і каже їм: «Заспокоїлися, братики».

Джосі розкриває великий ящик, в якому багато зброї, переважно М16. Віпер розкриває менший ящик, де повно білого порошку. Ми з Фанкі Чикеном першими кидаємося до стола, а Бам-Бам пхикає: «Імені, і мені, і мені». Віпер розділяє гірку на безліч тонких білих доріжок. Першу винюхує сам, за ним Фанкі Чикен, потім я, потім знову Віпер, а Джосі Вейлз кричить на нього, що той обіцяв не вживати цю погань. Віпер його заспокоює: «Усе ніштяк, синку, все ніштяк». Один хлоп із Джунглів втягує доріжку, другий — відмовляється. Віпер пхає йому в лице дуло й каже: «Не думай, що я тебе не пристрелю, а потім все ’дно не скористаюся твоїм трупом». Він наставляє на пацана волину, але той не бздить. Тоді Віпер зі сміхом відводить зброю. Я дивлюся, як Джосі Вейлз за всім спостерігає. До доріжок він не торкається.

Десь на третій доріжці коксу я пішов далі, ніж мене вели думки. У транзисторі грав Диллінджер; я й не знав, що в цьому гадючнику є радіо, але воно є, і Диллінджер співає: «У Палаці Букінгемському попиваю вино і містера Воллеса переслідую давно». У халупі задуха, різко смердить сциклинами. Я винюхав три доріжки, але Віпер і далі їх стелить — такі тонкі, що вдихаєш за раз. Двоє з Джунглів голосно регочуть, кричать і підспівують, розмахуючи волинами. Віпер вділив мені ще одну доріжку, і я втішаюся. У носі солодко пече, як від запашного перцю, а тіні починають зістрибувати зі стін і танцювати. Гекл із Фанкі Чикеном отупіли під кайфом, а я ні. Я за межею тупості та мудрості.

Довгий час можна заповнити дрібницями. Коли Джосі Вейлз каже мені: «Зачекай, Джо», я йому відповідаю, що мене звуть інакше, але як саме, не пам’ятаю, тому приймаю ім’я «Джо» і кажу називати мене просто «Джо», і це ім’я для мене солодше за цукор. Минає десять хвилин, п’ятнадцять, година, день, п’ять років. Мені байдуже, скільки часу минає, і Віпер готує мені ще одну доріжку, але каже, що я її не отримаю, поки не покажу йому, як слід поводитися зі зброєю. Я відповідаю, що навіть тупий вилупок, який щойно виліз із манди, вміє стріляти, і він дає мені ляпас, але я нічого не відчуваю. Такі ось справи. Я не відчуваю ні ляпасу, ні болю, ні кулі. Джосі Вейлзу я нічого не кажу. А коли починають танцювати тіні, Вейлз і Віпер мені кажуть, що їх треба вбити — його дружка-злодюгу і його самого, бо вони з тим злодюгою — братани. А отже, і він — злодюга. Не знаю, скільки часу минуло, але радіо в моїй голові звучить до біса солодко. Джосі запитує, чи я готовий, і я питаю: «Що ти маєш на увазі?» Ніхто тепер до мене не сміє торкнутися, тоді як мої очі бачать так далеко і так глибоко, що я заходжу в мозок Джосі Вейлза і назад, — а він цього навіть не відчув. Я вже зараз знаю, як вони розказуватимуть цю історію потім. Знаю, яка частина залишиться, а яка зникне.