Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Современная русская и зарубежная проза » Коротка історія семи вбивств
Коротка історія семи вбивств - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Коротка історія семи вбивств

Электронная книга - «Коротка історія семи вбивств». Краткое содержание книги:

Грудень 1976 року. Ямайка фактично на порозі громадянської війни, в гето Кінгстона ллється кров. «Король реґі» Боб Марлі готується до грандіозного концерту за мир, покликаного зняти напругу в суспільстві. Група озброєних бандитів вдирається в його дім і поливає все вогнем... Довкола цього замаху, який сколихнув увесь світ і породив безліч чуток на десятиліття наперед, розгортається епічне полотно роману ямайського письменника Марлона Джеймса під провокаційною назвою «Коротка історія семи вбивств».
Книжка здобула Букерівську премію 2015 року і викликала бурхливу реакцію читачів та літературної критики.
УВАГА!
Текст книжки містить фрагменти, пов’язані з сексом, насиллям та розповсюдженням і вживанням наркотичних речовин! Містить ненормативну лексику! Не рекомендовано особам до 18 років!
Перекладачі намагалися максимально передати специфіку живої мови персонажів.
1 ... 56 57 58 59 60 61 62 63 64 ... 179
Перейти на страницу:

Я вперше на подвір’ї Співака. Це справді його дім? Я навіть не знаю. Всередині дорога йде колом, а в центрі скупчилися дерева, за якими можна розгледіти вхід з чотирма колонами та подвійні двері, які здаються незачиненими. На обох поверхах вікна, іржавого кольору, розчахнуті. Гурт усе ще грає, але зовні нікого нема. Я йду ліворуч, до його пошарпаного пікапа. У мого батька колись був такий самий — не ця модель, але така ж обтріпана житейськими вітрами рахуба, яку він любив більше за власних дітей. Думаю, він тому так сильно любив її, що вважав єдиною річчю, яка старітиме, але не вмиратиме. Поки це, врешті, таки не сталося. Дуже дивно, але зсередини виразно лунає музика, тимчасом як зокола все тихо. Не те щоб безшумно — періодично чути і клавішні, і барабани, і шум транспорту, — але в цілому панує відчуття спокою, яке мене починає діставати. Повірити не можу, що цей сучий син Ленсінг залишив мене самого. Може, він справді мене кинув? Або це так здається, бо навколо загусає темрява? Хто-небудь усередині здогадується, що всі охоронці поїхали, лишивши ворота розчахнутими навстіж? Це така зміна варти? Нові хлопці змінюють ямайський розпорядок?

До біса все. І насамперед його, друзяку. Я мав здогадатися. Може, так він помстився мені за мої балачки про нього поза очі? Нині я почуваюся справжнім лохом. Але ж річ у тому, що про Марка Ленсінга я ніколи не говорив — ні в очі, ні поза очі, ні натяком, ні навіть щоб обісрати його. Та й з ким мені про нього плести язиком? До біса цього сучого сина і — знаєте що? — до біса це місце. Може, я сам себе обманюю. Знову. Може, мені краще сфокусуватися на місці перебування Міка Джаґґера, щоб зберегти свою йобану роботу, або принаймні зустрітися з тим фотографом, якого я досі так і не бачив. Хоча, якщо чесно, я навіть не певен, що він ще на Ямайці.

Я повертаюся й виходжу за ворота. Рух на Гоуп-роуді досить щільний. Моїх речей у автівці Ленсінга немає, тому я йду собі далі. Повз мене шмигають автомобілі, і ось я бачу білий «Ескорт», схожий на таксі. Водій їде з висунутою з вікна рукою, що зазвичай означає: всі гроші підуть йому в кишеню. Я йому махаю, і він зупиняється. Відчиняючи дверцята, я оглядаюся на дорогу — і бачу, як на під’їзну алею завертає синя автівка.

Ніна Берджесс

ненацька настає вечір. Я йду пішки вже кілька годин. Автобуси їздять туди-сюди повз мене, а деякі навіть зупиняються, але я все одно йду пішки вже кілька годин. Іду пішки аж від Дуейні-Парку, де живуть мої батьки, тобто на північний захід від його будинку, якщо вважати його будинок центром. Кіммі подумала, що я прямую до неї, тому й рвонула. Подумала, що я прямую до неї, і спеціально тримаю ремінь пряжкою догори, щоб вибити їй око, на хрін, з орбіти. Вона рвонула з місця, як та сучка в «Чорному Різдві»[255], що за сценарієм гине першою. Вона навіть перечепилася за пиловсмоктувач, який мама в сум’ятті забула прибрати (була надто збентежена через свою старшу дочку, що, бачте, перетворилася на смердючу, дурну, растівську лярву).

Але я не мала наміру переслідувати Кіммі. Хоча вона дуже хотіла стати верескливим дівчиськом з якогось жахастика, бо тоді знову була б у центрі уваги. Готова піти в заклад: Кіммі навіть не думала, що ефект буде геть іншим, ніж вона сподівалася, — і не тому, що батько відхекується на підлозі, мати волає: «Геть з очей», а я її ігнорую, і навіть не тому, що все відбулося зовсім не так, як вона планувала. А тому, що їй не вдалося обіграти ситуацію таким чином, щоб стати в ній головною героїнею. Таки треба було її наздогнати й лишити хоча б кілька гарних кривавих смужок на її спині. Але коли твоя мама верещить, що ти — диявол із чорної пащеки геєни вогненної, і що їй треба було дотримуватися Великого посту, бо через це, бачте, в неї заліз диявол і підмінив її дитинку на бісівське поріддя, — лишається тільки порадити їй не дивитися поганих серіалів або ж просто піти самій. Що я й зробила. Кіммі лише трохи припинила мій шлях до дверей. Вона не переставала пащекувати, втікаючи від мене в свою спальню (вибачте, свою колишню спальню), де замкнулася зсередини.

Я відкинула ремінь і вийшла на вулицю. Щойно захід сонця торкнувся мене своїми променями, я кинулась бігти. Шоста година вже минула. Дзвінок мами звучав як екстрений виклик, тому я швидко взулася в зелені кросівки, не вдягані ще з часів Денні, який їх і купив, і які досі були мені не потрібні. Я не займалася пробіжками з часів школи, то ж навіщо вони мені? У якийсь момент я перестала стрімголов утікати від дому батьків — і перейшла на крок. Може, це сталося, коли я вибігла на дорогу і з першої ж автівки, що вдарила по гальмах, мене облаяли паскудницею. Або, може, коли я летіла по центру дороги і водій іншої машини, яка теж різко загальмувала, назвав мене навіженою. Або ж коли я стрибнула в автобус, який відвіз мене в Кроссроудс (хоча я туди не хотіла їхати, але не пам’ятаю, як у ньому опинилася).

Віза — це квиток. І квит. Не розумію, чому я єдина, хто це усвідомлює. Віза — це квиток з пекла, куди довбані нацпати мають намір запроторити країну. Щоб це стало очевидним, треба стежити за новинами. І не треба чекати, поки з’явиться один з маминих вершників Апокаліпсису, що б, у біса, це не означало. З якою любов’ю вона ходить до церкви, щоб послухати про різні знамення та чудеса і про те, що ми на цьому світі доживаємо свої останні дні. Двоє жалюгідних старців, що втрачають розум. Невже вони не бачать, що... що це... чорт, я не знаю ні що це таке, ні чому я в Кроссроудсі, коли мені треба на Гоуп-роуд. Треба не думати-говорити, а показати. Треба добути візи та авіаквитки — і шпурнути батькам так, щоб вони не мали часу ні на охи-ахи-ой-йой-ой, ні на розмови з Кіммі, яка може їх переконати лишитися (чекати й далі, поки шитстема виправиться або розвалиться, на хрін, сама). Я виходжу з автобуса.

Я пішла геть до того, як батько встиг віддихатися. Так йому й треба. Так їм усім і треба. Мене вже починає діставати те, що кожен чоловік, разом з моїм власним, тепер уже клятим, батьком, побачивши мене, вирішує, що має право поводитися зі мною як останній поганець. Дідько, я розмірковую, як моя мама. Не дай Боже мені стати такою, як вона. Татко відшмагав мене, як маленьку шмаркачку. Наче я й справді якась негідниця. І в усьому винна Кіммі. Хоча ні. Вона звичайнісінька дурепа, яка терпить від чоловіків те, на що цілком заслуговує, зокрема й від татка. У всьому — вина Співака. Якби він мене не трахнув, то я б обійшла його десятою дорогою. І в посольстві мене не годували б різними сраними відмовками щодо візи, і не казали всіляке інше лайно: що в мене, мовляв, немає зв’язків, які тримали б мене тут, тож я точно хочу втекти в ту розприбамбахану країну, де Семові сини стріляють людям у голову, здоровані ґвалтують хлопчиків, а білі, як і раніше, називають темношкірих ніґерами, і в Бостоні їх, тих ніґерів, намагаються проткнути держаком від прапора, і їм, тим білим засранцям, плювати, що це фотографують, — бо в них тепер, бачте, вже інші справи!

Йоханий бабай, Господи Ісусе, як же мені не подобається, що я отак лаюся! Якоїсь миті ловлю себе на тому, що частину свого невеличкого внутрішнього монологу я озвучила, і школярка, яка йшла поруч, перебігла на інший бік вулиці. «Жаль, що тебе автівка не збила», — хочу сказати, але стримуюся. Замість цього йду на схід від Кроссроудсу — від усіх його автобусів, перехожих, школярок у синій і зеленій формі та школяриків у формі кольору хакі, які занадто швидко ростуть, — у бік Мареско-роуду.

вернуться

255

«Чорне Різдво» — канадський фільм жахів режисера Боба Кларка (1974).

1 ... 56 57 58 59 60 61 62 63 64 ... 179
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)