Коротка історія семи вбивств

— Ну що, задоволений? — кидає він охоронцеві. Особисто я вартового не впізнаю, мені вони всі на одне лице. Він оглядає Ленсінга з ніг до голови і відчиняє ворота.

— Тобі не можна, вхід тільки для одного, — каже він, і я відступаю.

— Почекай тут, Пірсе. Я дістану дозвіл від боса.

— Умгу. Все крутяк, Марку.

— Чекай тут.

Він прямує до вхідних дверей, після чого повертає ліворуч і зникає. Я не бачу, куди він подівся. Охоронець дивиться на мене, я на нього. Я прикурюю «Ротманс» і простягаю йому пачку. Він виймає одну сигарету й повертає пачку мені. Жоден з нас не сприймає це за контакт. Але принаймні він не заперечує, коли я спираюся на ворота. Чути, як після перерви грає гурт, особливо гітару. До біса стереотипи, але я б спершу послухав баси та барабани. Я чув, що нові музиканти гурту підштовхують Співака ближче до року. Я б сказав: далі від його, Співака, джерел, — але тоді б я став ще одним білим, який вважає за можливе вказувати чорним на їхнє коріння.

Від воріт нічого не видно. Під навісом стоїть не так старий, як давній пікап Співака. Дерева, некошена трава, західна частина будинку та охоронці (щонайменше, я так думаю, з десяток), які перевальцем вештаються подвір’ям. Уперше я звертаю увагу на сусідні будівлі. Там, де поставив автівку Ленсінг, розташовано квартирний комплекс, а обабіч воріт тягнуться таунгауси. Вгору-вниз Гоуп-роудом курсують автомобілі. Я навіть не подумав, з якого запитання розпочати з ним розмову. «Що ти думаєш про пророкування щодо зіткнення двох сімок? Як тобі новий альбом Банні Вейлєра[252]? Чи означає цей концерт, що він підтримує ННП? Якщо сам раста не працює на ЦРУ, то чи знає він, хто працює?»

Я виймаю з рюкзака блокнот і дивлюся на чистий аркуш. Коли Ленсінг сказав про майбутнє інтерв’ю, мені здавалося, я зможу поставити йому мільйон запитань. І ось я біля воріт, а в голові — нуль. Знаю, що є якась історія, я хочу про неї дізнатися, та ось тепер розмірковую, чи й справді цього хочу. Я не можу визначитися, чи це в мене напад боягузтва, чи я усвідомлюю, що, хоча Співак і в епіцентрі історії, та, по суті, вона не про нього. Начебто є інша версія — про людей навколо, тих, хто приходять до нього і йдуть, але можуть надати більш повну картину, ніж я своїми розпитуваннями — на кшталт того, навіщо він курить ґанджу. Прокляття, те ж мені, ще один Ґей Талезе[253] знайшовся.

Автомобілі на дорозі прискорюються. Я дивлюся на них так довго, що вже й не пам’ятаю, коли охоронець покинув свій пост. Зате знаю, за стрілками годинника, що Ленсінг відсутній уже чверть години. Підходжу до воріт і припадаю обличчям до чавунних прутів:

— Гей! Гей! Є там хтось?

Я не знаю, куди подівся вартовий. На довбаних воротах лише один засув. Треба його тільки штовхнути — і я у дворі. Хіба це схоже на несанкціоноване вторгнення? До біса тебе, Гантере Томпсоне, перед тобою Кітті Келлі[254]. Я вже майже торкаюся засува, коли з’являється ще один охоронець. Це не той, що відійшов. У цього світліша шкіра і шрам на правій щоці у формі телефонної трубки. Я дорікнув себе за такий висновок, але це повернуло мої думки в інше русло. Хто ж тут виконує роль сек’юриті? Зразу видно, що вони не з поліції і навіть не з порядної охоронної агенції, хоча й озброєні автоматами. Напевно, Співак найняв хлопців з гето. Треба було двічі подумати, перш ніж довіритися Ленсінгові. Тепер він, мабуть, визирає з вікна і тішиться, що залишив свого друзяку Александра Пірса на спеці. Може, навіть Співак стоїть поруч із ним і підсміюється. Але мені важко уявити, що людина його масштабу витрачатиме час на такого вар’ята, як Ленсінг, неважливо, за чим той явився. Та менше з тим.

Ворота відчиняються рівно на стільки, щоб проїхав «БМВ» Співака. Моє серце вистрибує з грудей, як у закоханої юнки. Але це не він. За кермом хтось інший — худий раста з жінкою, мабуть, з бек-вокалу, і ще хтось сидить ззаду. Водій чимось невдоволений. Він спочатку озирається, потім глипає на свою супутницю, потім на мене і врешті тисне на газ. Тільки коли він від’їздить, я раптом помічаю, що навколо, виявляється, вже досить темно. Вулицею бігають клинці світла від фар. Я й не туди, що вже за восьму вечора. На другому поверсі ввімкнули світло. Ворота зачинилися. Я начебто впевнений, що чекаю біля воріт уже сорок п’ять хвилин, але, якщо чесно, я втратив відлік часу. «Хто-небудь підкаже, де мій друг?» — питаю я в темряви. Новий вартовий теж покинув свій пост, і я знову подумаю пробратися всередину. Це ж так просто. Звісно, до моменту, коли я ввійду, бо ж на мене відразу, без питань, накинеться з десяток охоронців.

Завиваючи гальмами, на під’їзну алею влітає червоний пікап. Я змушений відскочити вбік. У кабіні двоє — обидва темношкірі й у темних окулярах, дарма що час пізній. Водій дивиться на мене, і я з усіх сил намагаюся не відвести очей. Другий мужик, висунувши руку назовні, постукує по дверцятах машини. Мотор працює марно. В цей момент ворота відчиняються десь на три фути і виходять семеро — хто в джинсах, хто в хакі, хто в кльошах, усі з волинами — і стрибають у пікап. Останнім іде коротун із дредами в червоно-зелено-золотій майці. Він секунду-дві дивиться на мене, але не зупиняється. Пікап, розганяючись, здає наосліп назад, на проїжджу частину, — і повертає ліворуч. Ворота відчиняються ширше, і я стрімголов відскакую від синього «Форд Ескорта», що стрілою вилітає на алею. В ньому четверо чи п’ятеро, з вікон стирчить зброя. В ту мить я був надто зайнятий собою, щоб порахувати скільки там їх. «Форд» повертає теж ліворуч на Гоуп-роуд, та так, що змушує інших водіїв тиснути на гальма. Я підводжуся й дивлюся на пост охорони. Ніхто не зачиняє воріт. Схоже, всі поїхали.