Коротка історія семи вбивств

В автобусі серце знову починає вискакувати з грудей, ще сильніше, ніж коли я давала таткові здачі. Краще не стає. Автобус набитий валізами, сумками й торбинками, рюкзаками, начищеними імпортними штиблетами і скромними черевичками. Всі їдуть по домівках — хто з роботи, хто зі школи, але тільки не я. Я не маю роботи. І ступні сверблять через кляті кросівки. Якась жінка ліворуч, на четвертому сидінні, крадькома поглядає на мене, і я починаю перейматися, чи все в порядку з моєю зовнішністю. Волосся ніби не розпатлане, футболка заправлена, і зовсім не схоже на те, що я хочу проїхатися на дурничку. Я чекаю, коли вона знову зиркне на мене поверх газети, і тоді дивлюся на неї сама — так, що вона відразу ж відвертається. Але через цю бісову тьотю я проґавила свою зупинку. Я сходжу на наступній і тут розумію, що помилялася: через ту тьотю я проїхала купу зупинок, щонайменше п’ять або шість. І ось я рушаю пішки. Скільки доведеться чимчикувати і як далеко мене завезло — над цим я не замислювалась. А між тим, Леді-Масґрейв-роуд — одна довжеле-е-езна вулиця.

Мабуть, ноги знають, чому я йду пішки, бо голова цього не розуміє. Можливо, мені більш нема чим зайнятися і лишається тільки це. Напевно, така робота — ходіння — повинна заповнювати порожнечу, пустку, яку я нині в собі відчуваю, от я її і заповнюю. Ходінням околяса? От лайно собаче. Сама не тямлю, що несу. Мої батьки більше не хочуть бути моїми. Може, я стоятиму біля його воріт, аж поки мене не зрушить з місця щось або ж поки не знайду собі інше заняття. Можливо, питання переїзду для батьків не має значення, і мені потрібно лише роздобути ці проклятущі візи, а потім хай вони роблять з ними що хочуть. Я намагалася, так, їхня гидка дочка, яка трахається з растою, намагалася. Треба було спитати, що їх більше дратує: мій секс із ним чи те, що він — раста.

На перехресті я зупиняюся. Хочеться прилягти на траву на узбіччі й, водночас, бігти, бігти безоглядно. Я розкриваю сумочку й дістаю пудру. Клянуся, що не пам’ятаю, коли я взагалі носила з собою сумочку. Для деяких жінок цей аксесуар — як одинадцятий палець, про який вони навіть не думають (однак не забувають щодня їх міняти). Але я не пригадую, коли встигла прихопити її з собою. Хто ж утікає стрімголов із сумочкою? Мабуть, я їду дахом. Я йду до Співакового будинку, щоб добути грошей на потребу людей, які ні їх, ні мене не хочуть, але я все одно йду. Бо... ну... бо так. Я усвідомлюю, що вперше за сьогодні дивлюся на себе в люстерко. Отже, про волосся я собі брехала: скуйовджене, як у навіженої. Ніби я зняла бігуді, але зачіски не зробила. Зліва стирчить один кучерик, а над правою бровою звисає інший. Вуста — наче сліпа дитина фарбувала. Дідько. Я б сама від себе втекла.

Мені перехоплює подих. Прокляття, бракувало ще розплакатися. Ніно Берджесс, не смій ревти, ти мене чуєш? А травичка така принадна, що аж кортить на неї влягтися й завити — так голосно, щоб люди зрозуміли: цю божевільну краще обійти десятою дорогою. Мабуть, я й справді пропаща-гуляща, як і казала моя мама. А може, це в мене таке затьмарення мізків від ходьби. Хто взагалі в цю пору прогулюється містом? Минулої ночі я справді мала намір пройтися пішки аж до самого Гей-вендейлу, як ідіотка. Чи хоч одній жінці мого віку, випускниці моєї школи, може прийти в голову така ідея? Чому я не заміжня? На що я розраховувала, сподіваючись перебратися до Америки з Денні? Йому тут була потрібна місцева шльондра, і з цим завданням він впорався. Месидж самознищиться за три роки. Ні, все-таки треба було вибити з Кіммі лайно. Або дати бодай одненького стусана.