Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
Костюм було пошито із золотої тканини, чи що там актори використовують замість золота. Мокр розтулив був рота для протесту, але хороша думка приходить другою.
Вдалий костюм — це завжди корисно. Навіть добре підвішений язик дає малий ефект, якщо на вас груботкані штани. До того ж навколишні звертатимуть увагу на костюм, а не на нього. А на цей костюм не звернути уваги не вдасться нікому; ним можна вулиці освітлювати. Щоб поглянути на Мокра в цьому костюмі, іншим доведеться прикривати очі долонею. І, схоже, він сам попросив такий костюм...
— Він дуже... — Мокр завагався; єдиним годящим словом видалося: — ...легковажний. Я маю на увазі, таке враження, що він ось-ось полетить!
— Так, Шефе. Швейна Машина № 22 Таки Має Талант. Зверніть Увагу Також На Золоті Сорочку та Краватку. В Тон Із Капелюхом, Шефе.
— Е-е-е, а ви не могли б попросити його склепати щось трохи тьмяніше, га? — поцікавився Мокр, прикриваючи очі, щоб не осліпнути від власних вилог. — Таке, що я міг би носити, коли не маю наміру освітлювати все у великому радіусі навколо себе?
— Негайно Так І Зроблю, Шефе.
— Що ж, — сказав Мокр, мружачись на блиск своїх рукавів, — тоді нумо поквапмо пошту, гаразд?
Відставні листоноші чекали на нього у вестибюлі, на клаптику простору, розчищеному після вчорашньої зливи листів. Усі вони носили однострої, хоча, оскільки серед цих одностроїв не було двох цілком однакових з вигляду, це важко було назвати повноцінними одностроями. Всі капелюхи мали козирки, але деякі з них були цупкі й вигнуті, а інші — м’які, а самі старигані настільки зсохлися, що жакети матлялися на них як портьєри, а штани зібгалися в гармошки.
І, за звичаєм літніх людей, вони не забули повдягати всі свої відзнаки та набрати вигляду солдатів, готових до останнього бою.
— Доставка-до-огляду-готова-мій-пане! — відрапортував поштовий інспектор Шеляг, так старанно демонструючи стійку «струнко», що сама лише гордість за себе наче здійняла його не менше ніж на дюйм над підлогою.
— Дякую. Е... добре.
Мокр не був впевнений, що саме оглядає, але робив усе, що міг. Зморшкуваті обличчя, одне за одним, вдивлялися в нього не менш пильно, ніж він у них.
Як він помітив, не всі відзнаки були військовими медалями. Поштамт мав свої власні. Одна з них, на грудях чоловічка з обличчям, хитрим, як у цілої зграї ласок, мала вигляд золотої собачої голови.
— Що це за, е... — почав був Мокр.
— Старший листоноша Джордж Домахайс, мій пане. Ви про значок? П’ятнадцять укусів, і все ще на ногах, мій пане! — з гордістю доповів чоловічок.
— О, це... це... це багато укусів, авжеж...
— Але після дев’ятого я перехитрував їх, мій пане: зробив собі бляшану ногу!
— Ви втратили ногу? — нажахано уточнив Мокр.
— Ні, мій пане. Купив частину обладунку, чом би й ні? — повідомив висхлий чоловічок, хитрувато всміхаючись. — Мені аж серце тішиться, коли чую, як їхні зуби скрегочуть, мій пане!
— Домахайс, Домахайс... — замислено промимрив Мокр, і тут йому сяйнуло. — Це не ви...
— Я — Великий Магістр, мій пане, — завершив за нього Домахайс. — Сподіваюся, ви не сприйняли вчорашнє викривлено, мій пане. Всі ми завжди любили юного Толлівера, мій пане, але вже втратили будь-яку надію, мій пане. То ви не гніваєтеся?
— Ні-ні, — запевнив Мокр, потираючи потилицю.
— І я хотів би долучити до особистих привітань на вашу адресу ще й привітання від себе як від голови Анк-Морпоркського Ордену Великодушного і Дружнього Товариства Поштових Службовців, — продовжив Домахайс.
— Е... дякую, — промовив Мокр. — А, власне, хто це?
— Це ж ми були минулого вечора, мій пане, — сяючи, пояснив Домахайс.
— Але я думав, ви — таємне товариство!
— Не таємне, мій пане. Не зовсім таємне. Швидше... нікому не цікаве, сказати б так. Власне, за нинішніх часів ми хіба що вирішуємо питання пенсій та організовуємо нашим старим соратникам достойні похорони, коли їх Повертають Відправнику.
— Це добре, — невпевнено вимовив Мокр універсальну, як він сподівався, фразу. Він відступив на крок і прочистив горло. — Отже, так, панове. Якщо ми хочемо відновити поштову службу, почати необхідно з доставки старих листів. Це наш священний обов’язок. Листи не повинні застрягати по дорозі. Це може забрати пів століття, але врешті-решт ми це зробимо. Ви знаєте свої маршрути. Твердо їх дотримуйтеся. Пам’ятайте: якщо доставити пошту неможливо, якщо потрібного будинку вже просто не існує... що ж — тоді ви приносите листа назад, і ми кладемо його в Сховище мертвих листів і знаємо, що ми принаймні спробували. Ми просто хочемо, щоб люди знали: Поштамт працює знову, розумієте?