Поштова лихоманка

Ляп. 

Мокр дивився на папірець. Розмазані літери, щербаті й вицвілі, складалися в напис «Анк-Морпоркський Поштамт».  

— От і все, мій пане, — промовив Шеляг, змахнувши в повітрі важким штампом із металу й дерева. — Б’ю штампом по цій ось чорнильній подушечці, потім б’ю, мій пане, б’ю ним по конверту. Ось! Бачите? Ще один є. І так щоразу. Промарковано. 

— І за це платять цілий пенні? — здивувався Мокр. — О боги, та навіть дитина може підробити цей штамп, вирізавши його з картоплини! 

— Так, мій пане, це завжди було певною проблемою, — визнав Шеляг. 

— А чому взагалі маркування роблять листоноші? — спитав Мокр. — Чому ми не можемо продавати штампи всім охочим, і хай маркують свої листи самі? 

— Але тоді вони заплатять лише один раз, а маркувати листи зможуть скільки завгодно, — логічно зауважив Шеляг. 

У механізмі всесвіту з клацанням зчепилися коліщата неминучості... 

— Ну, тоді, — сказав Мокр, замислено роздивляючись проштампований аркуш, — як щодо... щодо штампу, яким можна користуватися лише раз? 

— Ви маєте на увазі, щоб на ньому було поменше чорнила? — спитав Шеляг.  

Від мисленнєвих зусиль він так зморщив лоба, що його шиньйон сповз на бік. 

— Я маю на увазі... якщо зробити багато відбитків на папері і вирізати ці відбитки... — Мокр прикрив очі, ніби в роздумах, а насправді лише щоб не бачити шиньйона, який повільно сповзав на Шелягову потилицю. — Доставка в будь-яку точку міста коштує пенні, так? 

— Крім Затінків, мій пане. Туди — п’ять пенсів, бо листоношам надається озброєний супровід, — пояснив Шеляг. 

— Чудово. О’кей. Гадаю, в мене може знайтися дещо... — Мокр перевів погляд на пана Помпу, який світив очима з кутка кабінету. — Пане Помпо, чи не були б ви такі ласкаві сходити в «Козу і дух», що над «Куркою та курчатами», і попросити у шинкаря скриньку пана Робінсона? Можливо, він попросить за це долар. А дорогою зазирніть у друкарську майстерню «Ливарник і Шпулькіс» і повідомте, що Генеральний поштмейстер бажає обговорити дуже велике замовлення.