Поштова лихоманка
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-772-2
- Переводчик: Олександр Мехельсон
- Жанр: Юмористическая фантастика
Электронная книга - «Поштова лихоманка». Краткое содержание книги:
— Певно, справи в цього Гаррі Короля ідуть непогано, раз він може використовувати губпервейлерів у ролі звичайних сторожових собак!
— Гаррі Король? Небо з вами, мій пане, старий Гаррі в житті не купить дорогущих собак з-за кордону, якщо зможе обійтися напівкровками. Тільки не він! — запевнив Шеляг. — У них може бути хіба частка справжніх губпервейлерів, і то, насмілюся припустити, найгірша частка. Ха, породистий губпервейлер, мабуть, і п’яти хвилин не вистояв би проти деяких дворняг із наших нетрів. У деяких з них спадковість справжніх крокодилів.
Якусь мить тривала тиша, а потім Мокр відсутньо уточнив:
— То... на вашу думку, це точно не породисті губпервейлери?
— Руку на відсіч, мій пане, — життєрадісно запевнив Шеляг. — А що, мій пане, щось не так?
— Що? А... та ні. Все чудово.
— Ви ніби трохи розчаровані, мій пане. Чи щось таке.
— Та ні. Я в порядку. Жодних проблем, — відповів Мокр, подумав і замислено додав: — Хоча, знаєте, мені таки треба б випрати одяг. І, можливо, також роздобути нове взуття.
Двері знову відчинилися, і в них з’явився пан Помпа — вже без собак, сам-один. Він підняв залишену ним коробку і рушив до Мокра.
— Ну, нам час, — промовив Великий Магістр. — Радий знайомству, пане Губперук.
— І все? — здивувався Мокр. — Не буде ніякої церемонії чи чогось такого?
— О, це все Толлівер, розумієте, — пояснив Великий Магістр. — Я справді радий бачити, що ця стара будівля ще не розвалилася, чесне слово, але ж тепер кругом ці семафори, чи не так? Юний Толлівер думає, що все це можна знову запустити в хід, але він був ще підлітком, коли воно все зруйнувалося. Деякі речі неможливо полагодити, пане Губперук. О, ви можете називати себе поштмейстером, але з чого ви почнете приводити все це громаддя до ладу? Це просто древня скам’янілість — як і ми.
— Ваш Капелюх, Шефе, — оголосив Помпа.
— Що? — не зрозумів Мокр і обернувся туди, де біля порожнього постаменту терпляче стояв Помпа з капелюхом у руках.
Це був козирчастий капелюх листоноші, позолочений і з золотими крильцями. Мокр прийняв його й зауважив, що позолота — це лише фарба, яка вже потріскалася й пооблазила, а крильця — це справжні висушені голубині крильця, які вже майже кришилися від дотику. Поки ґолем тримав його в променях світла, капелюх видавався артефактом із якоїсь стародавньої гробниці. В руках же Мокра він хрускотів, пахнув горищем і губив золотаві лусочки. Всередині капелюха Мокр побачив замурзаний ярличок із написом: «Засувв і Замокк, Військова та Церемоніальна Форма, вул. Персикового Пирога, А. — М., розмір 7 3/4».
— Там Є Ще Пара Черевиків З Крильцями, — сказав пан Помпа, — І Якась Прогумована...
— Про цю дрібницю не турбуйтеся! — збуджено скричав Шеляг. — Де ви все це знайшли? Ми скрізь шукали! Роками!
— Це Було Під Листами В Кабінеті Поштмейстера, Пане Шеляг.
— Не може бути, не може бути! — запротестував Шеляг. — Ми там десятки разів усе буквально через сито просіяли! Я сам оглянув кожен дюйм килима!
— Туди сьогодні, е, прибуло чимало нових листів, — сказав Мокр.
— Це Правда, — підтвердив ґолем. — Бан Губберук Провалився Крізь Стелю.
— Ага, то він знайшов свій кабінет? — тріумфально скричав Шеляг. — Бачите? Все справджується! Пророцтво!
— Немає ніякого пророцтва, Толлівере, — сказав Великий Магістр, сумовито хитаючи головою. — Я знаю, ти думаєш, що є, але бажання, щоб хтось з’явився й навів тут лад, — це не те саме, що пророцтво. Не зовсім.
— Ми чули, як знов розмовляють листи! — заявив Шеляг. — Вони шепочуться ночами. Нам доводиться читати вголос Правила, щоб їх заспокоїти. Все, як казав той чарівник!
— Ох, ну ти ж знаєш, як ми між собою говорили: треба бути справді несповна розуму, щоб тут працювати, — сказав Великий Магістр. — Усе скінчено, Толлівере. Все справді скінчено. Ми більше навіть не потрібні цьому місту.
— Надягніть цього капелюха, пане Губперук! — вигукнув Шеляг. — Це доля, що він отак знайшовся саме зараз. Просто надягніть, і побачите, що буде!
— Ну, якщо комусь від цього полегшає... — промимрив Мокр.
Він підняв капелюха над головою, але завагався.
— Нічого ж такого не трапиться? — поцікавився він. — У мене й так сьогодні досить дивний день...