Поштова лихоманка

«О боги», — подумав Мокр. 

— І Статую Бога, Шефе. Я Б Сказав, Що Це Справило На Них Ще Більше Враження, Шефе, Бо, Схоже, Її Переплавили Багато Років Тому.  

— Я взагалі зробив учора щось, що свідчило б, що я при здоровому глузді? 

— Перепрошую, Шефе? — не зрозумів ґолем. 

Та тут Мокр згадав те світло й шепіт листів. Шепіт, який сповнив його... знань — чи спогадів про те, чого він ніколи не переживав. 

— Незакінчені історії, — промовив він. 

— Так, Шефе, — без подиву погодився ґолем. — Ви Весь Час Про Них Говорили, Шефе. 

— Справді? 

— Так, Шефе. Ви Сказали... 

...що кожне недоставлене повідомлення — це шматочок простору-часу без другого кінця, маленький згусток пориву й почуття, що вільно плаває у всесвіті. Зберіть в одному місці мільйони цих згустків, і вони почнуть робити те, що й повинні робити листи. Вони стануть спілкуватися і змінювати природу речей. А коли їх достатньо, вони можуть викривляти всю навколишню реальність. 

Тепер Мокрові це здавалося логічним. Ну чи не менш логічним, ніж усе інше. 

— А я... справді здійнявся в повітря, оточений золотим сяйвом? — поцікавився Мокр. 

— Напевне, Саме Це Я Пропустив, Шефе, — відповів пан Помпа. 

— Тобто ви натякаєте, що ні. 

— У Певному Сенсі Це Таки Трапилося, Шефе, — сказав ґолем. 

— Але в звичайному, буденному сенсі — ні? 

— Можна Сказати, Що Ви Світилися Внутрішнім Світлом, Шефе. На Листонош Це Справило Надзвичайне Враження. 

Мокрів погляд наштовхнувся на крилатого капелюха, що валявся на письмовому столі. 

— Я ніколи не досягну необхідного рівня, пане Помпо, — вимовив він. — Їм тут потрібен святий, а не хтось на кшталт мене. 

— Можливо, Саме Святий Їм І Не Потрібен, Шефе, — відгукнувся ґолем. 

Мокр сів, і ковдра звалилася з нього. 

— А що з моїм одягом? — спитав він. — Я чудово пам’ятаю, що акуратно повісив його на підлозі! 

— Просто Я Намагався Почистити Ваш Костюм Засобом Для Видалення Плям, Шефе, — пояснив пан Помпа, — Але, Оскільки Сам Костюм Був Як Одна Велика Пляма, То Засіб Видалив Його Весь.  

— Мені цей костюм подобався! Ви могли б зберегти його хоча б на ганчір’я... 

— Даруйте, Шефе, Мені Здалося, Що Це Якраз Ганчір’я Зберегли Для Пошиття Цього Костюма. Хай Там Як, Я Виконував Ваш Наказ, Шефе.  

Мокр розгубився. 

— Який наказ? — з підозрою спитав нарешті він. 

— Ввечері Ви Попросили Мене Знайти Костюм, Який Пасував Би Поштмейстерові, Шефе. Ви Дали Мені Абсолютно Чіткі Інструкції, — сказав ґолем. — На Щастя, Мій Колега Швейна Машина № 22 Працював Для Театральних Костюмерних. Все Висить На Дверях. 

Ґолем навіть роздобув дзеркало. Воно було невеликим, та все ж достатнього розміру, щоб Мокр зрозумів: якби він вдягнувся ще хоч трохи яскравіше, то осліп би. 

— Ого, — видихнув він. — Це стиль «Ельдорадо», чи як?