Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Аркадій Журавльов зненацька глянув на нього:
— А ти ж чого стоїш, як засватана дівка?
— Нема з чого їсти, — показав Валерик руки з розчепіреними пальцями.
— Чи й не біда! Підсідай до мого котелка. Не поб'ємося… Хлопці, в кого вже ложка звільнилася?
Одразу ж кілька чоловік простягли свої ложки:
— Бери.
Валерик взяв у широколицого бійця і почав їсти з одного котелка з Журавльовим. Каша була пахуча й смачна. Проковтнувши кілька ложок, Валерик відчув справжній голод. Журавльов подивився, як його напарник, обпікаючи губи, жадібно глитає кашу, пішов з котелком до кухаря:
— Ану, підсип ще цього варива, та побільше.
Але, повертаючись від кухні з повним котелком, раптом зупинився, звів обличчя догори і скрушно сказав:
— І поїсти не дає, гадюка!.. Знову летить…
І, поставивши котелок на землю, побіг до свого окопу.
Побігли всі. Валерик, забувши про кашу, теж вкляк у землю біля Журавльова. А поряд з Валериком примостився молоденький білявий кухар. На видному місці лишилася тільки кухня з конем.
— Ти ж хоч коня відведи звідси! — гукнув високий широколиций солдат. — Демаскує ж!..
Кухар схопився, стрибнув на передок кухні, смикнув віжки, і вона заторохтіла по камінню, спускаючись трохи вниз, в улоговину. Літак був уже зовсім близько. Він кинув одну бомбу і одразу ж другу. Вибухи стрясли повітря.
А коли підняті вгору смерчі осіли, то ніхто не побачив ні коня з кухнею, ні білявого кухаря.
Широколиций солдат, кліпаючи очима, з стогоном промовив:
— Та це ж я його на смерть послав!.. Хлопці!.. Ну, як це я?.. Але голос його потонув у нових вибухах, і над землею знову стало темно…
Почавши третій наступ на Севастополь, гітлерівці ввели в дію всю свою авіацію, артилерію і все, що мали на цій ділянці фронту. Протягом лише одного дня 17 червня вони скинули на передній край севастопольської оборони близько десяти тисяч авіабомб. Після кожного такого бомбардування та артилерійського обстрілу знову й знову кидалися в атаку.
Але тільки ціною величезних жертв їм пощастило в окремих місцях просунутися трохи вперед. Змушена була відійти й частина, в якій воював Валерик. Вона опинилася на крутому схилі Ушакової балки, біля невеличкого одноповерхового приміщення школи, яке було вже зруйноване.
«ТУТ КОЖЕН КАМІНЬ СТРІЛЯЄ!..»
Млосна, нездоланна втома валила з ніг. Та й не дивно: протягом усієї ночі Валерик не склепив очей. У голові ще гули вибухи, у вухах вчувалися крики, а перед очима спалахували вогні пострілів.
Отепер би лягти й поринути в цілковиту тишу. Щоб нічого не чути — ні отих поодиноких пострілів та коротких кулеметних черг, ні людських голосів, ні навіть шерхоту трав.
І поспати б хоч трохи. Небагато — п'ять, десять хвилин — і досить. Але так міцно, щоб сам себе не пам'ятав.
Валерик приліг на землю.
Був той час, коли ніч ще володарює, але вже підкрадається світанок. Він ще не наблизився, не прийшов, та в чомусь уже вчувається, вгадується. Може, то щось змінилося у барвах неба. Може, по-іншому, втомлено замиготіли зорі. Може, прокинувся і зашепотів до сухих трав свіжий вітерець. Щось невловиме наближує світанок… І стільки було таємничого, загадкового в цьому народженні дня, що Валерик забув і про сон, та й занімів, затих у дивовижному заціпенінні, чутливою, завороженою душею вбираючи в себе чарівне перетворення природи… І ось саме в цю благодатну мить тишу нагло розпанахав постріл.
Там, у лігві ворогів, гострим гадючим язиком вирвалося з жерла гармати полум'я, повітря пронизав, прошив снаряд і вибухнув недалеко від того місця, де сидів Валерик.
Цей постріл ніби став сигналом.
Враз озвалися ще гармати, і вибухи снарядів заглушили, засліпили, придавили до землі все живе. Світанок, що вже надходив на зміну ночі, злякано шарахнувся, заховався, і знову стало темно, аж чорно.
Нічого не видно. Тільки гухкає й гухкає навколо. Брудним шматтям звисає важкий дим, а невидиме небо схлипує в тяжкій тузі…
Так тривало довго.
А коли, нарешті, громовиця вщухла, сталося несподіване. За кілька десятків кроків від свого окопу Валерик побачив фашистських солдат. Ранок таки переміг ніч, і ворогів було дуже добре видно. Вони в сіро-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, у чоботях з низенькими халявами, у квадратних сірих касках, з-під яких видніється тільки нижня частина обличчя.
Виявилось, що цього разу гітлерівці вдалися до хитрощів. Поки била артилерія, вони непомітно заповзли в канави і рівчаки і майже впритул наблизилися до оборонців міста.