Вибрані твори в двох томах. Том I

Ось наближається хлопчина в солдатському, здається, ненабагато й старший за Валерика. Дибає однією ногою, спираючись на милиці, а друга… другої й не видно зовсім, забинтована вся.

Зупинившись, стоїть, хитається на милицях, видно, геть зовсім знесилів, і усміхається якоюсь жалісливою, безпорадною усмішкою.

— Чи далеко ще до бухти, браток?

— Я проведу, — каже Валерик.

Досі він і гадки не мав іти до бухти. У нього було інше завдання: дістати для своїх друзів води. Ось він і бідон у руці тримає. Але то нічого. Спершу допоможе пораненому бійцеві, а тоді вже й піде шукати воду.

Солдат справді був дуже молоденький, може, ще й не голився зроду-віку, бо на верхній губі і на підборідді лише жовтавий м'який пушок росте. А голос у нього басовитий, ламається, ніби шматками виривається з грудей:

— Допоможи, браток, якщо зможеш… Повік не забуду…?Тепер пораненому йти легше, Валерик підтримує його та ще й узяв собі на плечі речовий мішок. Але солдат раз у раз зупиняється і вже зовсім мокрою пілоткою витирає лице. Сорочка на ньому теж — хоч викрути. Він важко дихає, аж груди ходуном ходять, і скрипить зубами. Нарешті, зовсім немічний, він говорить:

— Не можу далі… упаду…

— А ти посидь. Спочинь трохи.

— Як сяду, то вже не встану… Краще ходімо.

І вони знову йдуть. Валерикові теж важко й незручно йти, але він радить:

— Дужче на мене спирайся, я нічого… Ззаду заторохтіла підвода. Доганяє.

Юнак з надією повертає до неї обличчя:

— Може, візьме?

І зненацька вибухає люттю:

— А не візьме — під колеса ляжу!..

На підводі поранені — одне на одному. Але все ж знаходиться краєчок і для Валерикового супутника. Він боком падає на полудрабки, стогне. Здорову ногу підігнув під себе, а забинтована стирчить убік і вгору, як дуло гармати. Однак він радий, навіть щасливий, що йому вдалося притулитись на підводі, потрапити в гурт таких, як і сам.

— Спасибі, браток… — прощається з Валериком. — Завжди пам'ятатиму про тебе.

Кінь аж горбиться, але тягне підводу далі.

Валерикові відпала потреба йти до бухти. Але він стоїть, дивиться вслід підводі, вагається: а може, таки піти? Уже ж недалеко лишилося. Он вона видніється. Власне, бухта внизу, за отими крутими берегами. А видніється море, над яким висять червонуваті від призахідного сонця шматинки хмар.

Вдень, коли немилосердно палить сонце, ті хмари пливуть у високому сивому небі, як привиди. Вони тонкі й прозорі, мов серпанок, ледь вловимі оком. Не жди від них дощу!..

А він же такий потрібний! Хоч би трохи примочив порепану землю. Може б, налив калюжки. Тоді солдати і матроси напилися б удосталь. Без їжі ще сяк-так терпиться, а от без води — хоч пропадай!..

Валерик думає про дощ і про воду, а ноги несуть його до бухти.

Ось і вона. Зупинився на крутому обриві, дивиться вниз. Від пологого берега тягнуться дерев'яні, наспіх зроблені причали. До них можуть підходити лише невеликі судна. Два катерки і зараз стоять. Але це не ті, що підуть на Велику землю. Вони тільки перевозять людей на кораблі. Та поки що жодного корабля не видно, мабуть, і не буде, аж поки не стемніє зовсім. Евакуація відбувається в суцільній темряві.