Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
А Валерик ніби приріс ногами до одного місця. Стоїть і не може відірвати очей від сумної картини. Скільки тих людей зібралося на березі. Військові, цивільні, старі, малі… Стоять, сидять, лежать, пересуваються з місця на місце. Гомін, гамір. Той плаче, той лається… Раніше ніж дістатися сюди, вони не одну добу провели в окопах, пережили не одне бомбардування і вистояли не в одній атаці…
А он — жінки й діти. Не такі, як Валерик, він себе за дитину не вважає, а справжні діти — маленькі й безпомічні. Плачуть, просять їсти, пити — аж серце Валерикове надривається.
А як ще й фашисти налетять? Що тоді?..
І Валерик тривожним поглядом окидає небо і море.
Ні, не налетять. Вечір уже ховає береги від ворожого ока. І місяця не буде. Настали темні ночі. А там, дивись, і кораблі підійдуть, заберуть всіх оцих людей, що з'юрмилися біля моря.
Подивитися б, як це буде. Знати б, що їх справді заберуть.
Але йому не можна вже й хвилини затримуватись. І так багато часу згаяв. Друзям в окопах потрібна вода. Серед тих, що лишилися на передовій, теж є поранені. Вони ясдуть води.
І Валерик уже біжить степом, поспішає до крайньої хати на Корабельній стороні, або, як кажуть, «на Корабелці». Він не дуже вірить, що там є люди. Бо хто ж усидить в отій халупі на белебні, коли над тобою й навколо тебе шугає смерть?..
Він стукає в чорну диктову дощечку, вставлену у вікно замість шибок, що повилітали. Стукає, не вірячи, що хтось обізветься.
І все ж обізвалися.
Живий людський голос. Схоже, що то шамкотить бабуся:
— Хто там?
— Це я… з передової. Води хлопцям. Може, скажете, де взяти?
Зашаркали повільно ноги в хатині, у непроглядній темряві сіней. Двері виявилися незамкненими, тільки напівпричиненими. З'явилася маленька згорблена постать.
— Як же ти дізнався, що до мене треба йти? Тебе направили? Я тебе ще не знаю.
— Я так, навмання…
— А попав, куди треба. До мене багато хто тепер по воду ходить.
— У вас колодязь, бабусю? — зрадів Валерик.
— Який колодязь… Колодязь — аж там, унизу. Це далеко звідси. А воду я в діжку зливаю. Ношу та й ношу помаленьку. Для вас, для фронтовиків…
— Важко ж вам, бабусю! — поспівчував Валерик, оглядаючи її зовсім маленьку і, видно, кволу постать.
— Хто ж каже, що легко?.. А я потроху. Сяду перепочину, та й знову за відро… Всім важко… То куди тобі наливати?
— Ось сюди, в бідон.
— Давай… Малий ти який, а теж воюєш?
— Воюю, бабусю.
— Бережи тебе, доле! — ніби проспівала стара жінка зворушливо й молитовно. — Наливай ось черпачком. Вода в мене свіжа, не застоюється.
В кутку темніла чималенька діжечка. Валерик зняв кружок, дерев'яним прадідівським корячком зачерпнув воду, почув, як вона м'яко ллється, плескає, і від цього звуку в нього покотилася по горлу суха слина. Він припав губами до корячка. Пив жадібно, солодко й досхочу. Не сказати б, що досхочу. Уже й напився, а ще пити хочеться. Але схаменувся: не заради себе прийшов. Обережно, щоб не розхлюпати жодної краплини, налив води в бідон, закрив його ретельно кришкою:
— Від усіх наших бійців спасибі вам, бабусю… То ще можна буде прийти?
— Авжеж, приходь. Не собі ж ношу.
— А ви не боїтеся тут жить? Убити ж може.
— Ти он хлопчик, а й то не боїшся. А мені, старій, який страх?..
Він ніс бідон, припадаючи на одну ногу. Йому було важко, але йшов швидко. Його підганяла радість. Ось зараз хлопці нап'ються і повеселішають, і сили у них додасться…
Права рука в Богомолова ще забинтована, але він допомагав їй лівою і загалом почуває себе добре. Зараз він лежить в окопі з автоматом на грудях, а гранати поклав біля себе. Навіть у сутінках видно, як схудло й витяглось його і без тог довгасте обличчя. Щоки запали, ніс загострився. Він облизує язиком порепані губи.
Спершу навіть не зрозуміли, що Валерик приніс воду. Даурова запитала:
— Де це ти був, Вовчику?
— По воду ходив, — діловим тоном відповів Валерик.
— По яку воду?.. Куди?..
— Он туди… Хатина там… І бабуся… Воду для нас збирає.
— І приніс?..
Валерика оточили.
— Ти диви!.. Справді, вода!
— Оце так удружив!..
— І догадався ж!..
Богомолову першому налили води в котелок. Він пив її довго і жадібно, гучно ковтаючи. Передавали з рук у руки алюмінієвий кухлик, напивалися досхочу. Всі враз ожили, стали балакучішими, а Журавльов уже жартував, а може, й правду казан: