Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Це не був той звичайний людський сміх, яким виявляється радість чи вдоволення. Це була гримаса сміху, яка лягла на обличчя незалежно від його волі, тому лягла, що всередині в нього щось клекотіло, бурунилось нестримною хвилею торжества: «А ми все-таки живі… Живі!.. І ще стрілятимемо, і ще битимемо ворогів! Бо ми — живі!..» Піт стікав брудними цівочками по щоках, по шиї, по грудях, лоскотав і повертав Валерика до реального сприйняття світу. Він провів рукою по обличчю і цим рухом ніби зітер рештки того затуманеного буйно-торжествуючого почуття, що клекотіло в ньому, спитав, дивлячись на Петруненка:
— Все?..
— Тепер уже не скоро обізвуться, — прохрипів гармаш, теж витираючи рясний і брудний піт з обличчя. — Скуштували морського вогника!.. Біжи, Вовчику, на КП, ти серед нас найшвидший… Скажи, що всі живі-здорові, чого й їм бажаємо, і готові хоч зараз до нового бою.
І не стримався, щоб не похвалити хлопця:
— Ох, і молодчина ж ти!.. Вважай, що медаль «За відвагу» уже в тебе на грудях. Мені вчеплять, свою тобі віддам.
Але не пробіг Валерик і півдороги, як почув важкий потужний гуркіт, що з кожною секундою наростав. Навіть і не гуркіт, а рев, від якого дрижало повітря. Він зрозумів, що то летять ворожі літаки, їхній звук він легко відрізняв від звуку своїх. Але скільки їх і куди летять? Цього визначити не міг, бо над землею ще висіла непроглядна хмара диму й куряви. День був схожий на вечір. І Валерик міг би подумати, що це справді вечір, коли б не сонце, яке висіло вгорі мертвим і холодним червоним диском.
В наступну мить він почув виття бомб. Мабуть, їх було кинуто одразу дуже багато, а може, всі вони летять просто на нього, бо ще ніколи те виття не краяло так душу, ще ніколи так не всвердлювалося в мозок. Він стрибнув у найближчий окопчик і притиснувся спиною до землі, намагаючись все-таки розгледіти бомби.
Гримнули вибухи. Злилися в один протяжний гуркіт. І захиталася земля…
Майже підсвідомо він зрозумів, що земля всією своєю масою валиться на нього і ось зараз засипле зовсім, з головою, навічно…
Але дивно: голова чомусь лишається зверху. Тіло — придавлене, закопане, скуте, а голова — вільна. У всякому разі, є чим дихати.
Валерик не знепритомнів, але й не повною свідомістю сприймав те, що діялось навколо.
Літаки з'являлися в небі ешелонами. Не встигав звільнитися від свого смертоносного вантажу один ешелон, як прилітав інший з новим запасом бомб. Вибухи шматували землю, знищували укріплення, вбивали, калічили, присипали ще живих людей.
А Валерик лежав, придавлений землею та камінням, приглушений, засліплений, з закривавленим обличчям.
Зненацька стало тихо.
Але знову ж ненадовго. Валерикові здалося, що він чує людські голоси і що долинають вони з самої глибини землі. А може, ті голоси народжувалися тільки в його запаленому, притупленому вибухами мозку.
Ледь ворухнувши головою, він прислухався.
Ні, таки справді то — людський гамір, крики. І серед криків — постріли, брязкіт зброї.
«Це німці пішли в атаку, — подумав Валерик. — Але чи лишилося в нас кому зустріти їх?.. Може, вже немає серед живих ні Івана Петруненка, ні Аркадія Журавльова, ні Ібрагімова, ні Даурової, ні комісара Єхлакова?.. І німці ось зараз будуть тут, затопчуть і його ногами і посунуть без будь-якої перешкоди на Севастополь!..»
До Валерика повернулася цілковита свідомість. Тепер він усе чув, розумів, оцінював, але безсилий був зарадити самому собі, вивільнитися з-під землі, якою його придавило. Він застогнав голосно від тягаря, що лежав на ньому, від власної безпорадності. Спробував поворушити плечима, щоб витягти хоч одну руку. Але марно.
Коли б хто нагодився та допоміг!
Але нікого немає й близько. Всі там, на передовій, де лунає людське ревище, де брязкає, викрешуючи іскри, зброя…
Часом йому здавалося, що бій наближається, і тоді він у відчаї мотав головою, скрипів зубами, смикався усім тілом, стогнав протяжно. Лице його змокріло від гарячого поту. Боліла щока. Видно, її розрізало осколком чи гострим камінцем. Але то — дрібниця…
Та ось нарешті йому пощастило висмикнути праву руку.
Тепер — швидше, швидше. Не втрачати жодної секунди!.. Валерик горне долонею землю, скидає з себе каміння. Дедалі легше стає дихати, і він жадібно хапає насичене гаром та густою пилюкою повітря…
Уже й друга рука звільнена. Гарячково працює обома. Як легко дихати!.. Як гарно жити, знати, що ти знову можеш рухатись, бігти, стати поруч з своїми друзями до бою.
Валерик побіг.