Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Так, зрозумів… Мені здається, що це — воєнна пісня. Перекажіть мені її по-нашому.
— Спробую…
Іліта Даурова взялась переказувати, але почувала, що в неї не вистачає російських слів, щоб точно висловити те, що співалось осетинською мовою, і пісня наче блідла, затуманювалась, ставала не такою змістовною, не такою значущою в її переказі.
Дівчина аж ніби розсердилась на саму себе, на своє безсилля і махнула рукою:
— Ат… Не те виходить… Погано виходить!..
— Зовсім не погано, а добре! — захопився Валерик. По його темно-карих очах, які раптом запалали живим полиском, було видно, що його заполонила якась нова й цікава думка.
Іліта тільки встигла переказати пісню, як фашисти знову розпочали артилерійську пальбу. Валерик заховав списаний аркуш у кишеню, побіг до свого окопу.
Цього разу гітлерівці особливо жорстоко обстрілювали одночасно і лінію оборони, і Севастополь. Вони, звісно, знали, що жителів у місті вже майже немає, але, мабуть, вирішили розтерзати його дощенту, зрівняти з землею.
Жиділову передали з штабу, що німці ввели в дію дві 24-дюймові мортири, в яких кожен снаряд важив понад дві тонни.
Але й цього фашистам здалося замало. Після артилерійського обстрілу вони пустили ще й авіацію. Раніше ворожі літаки літали на Севастополь десятками, тепер вони сунули туди сотнями. Здавалось, що то не літаки, а чорна галич застилає небо.
Полковник Жиділов і комісар Єхлаков то вдвох, то поодинці з'являлись на всіх ділянках своєї оборони. Обох їх важко було впізнати. Схудли, почорніли. Але трималися твердо, упевнено.
Жиділов здебільшого мовчазний — більше слухає і коротко наказує. Запалі й засмаглі щоки крупного мужнього обличчя завжди ретельно поголені. Над густими вольовими бровами — глибокі зморшки, які вже ніколи не розгладяться. Рідко можна побачити усмішку на його обличчі, але коли вже усміхнеться, то це для бійців — як нагорода. Така в нього хороша усмішка з хитринкою в раптом потеплілих очах. Бувало, він підходив до землянки непомітно. Стане трохи осторонь, слухає, як співають фронтових пісень, що швидко ставали популярними та улюбленими. Послухає й піде, щоб не заважати.
Єхлаков, навпаки, завжди балакучий і навіть часом по-хлоп'ячому пустотливий. Він міг підсісти до матроського котелка з кашею і розповісти свіжий анекдот, жваво працюючи ложкою, яку завжди, ніби рядовий боєць, носив за халявою своїх рудих від пилюги, побитих чобіт. А то мимохідь запитає:
— Ну що, хлопці, весела музика?
Це він — про ворожий артилерійський обстріл.
— Нічого, ми йому теж не сумної граємо! — відповідав котрийсь із присутніх.
І тут, коли була змога, починали згадувати, як раптовим наскоком захопили ворожого кулемета, як знищили гармату, як збили ворожого літака…
Було про що розповідати. Гітлерівцям дорого коштували оті авіаційні нальоти, артилерійські обстріли та атаки!
Прийшов комісар і на ту ділянку оборони, де був Валерик.
— Ага, ти мені й потрібний, — звернувся він до хлопця роблено-суворим голосом. — Що ж це ти, брат, без мого дозволу тут газету випускаєш?
— А хіба не можна? — наївно спитав Валерик.
Єхлаков знизав плечима:
— Гм… не можна… Хто ж тобі каже, що не можна робити добре діло? Можна! А тільки — граматичні помилки не до лиця такому хлопцеві, як ти, учневі четвертого класу, та ще й поетові!..
Валерик густо почервонів, хотів щось сказати на своє виправдання, але Іліта Даурова виручила його з біди:
— Нам, Миколо Євдокимовичу, немає часу ті граматичні помилки бачити, якщо вони й трапляються… А Валерикова газета для нас — як свіжа вода з джерела.
— Які помилки, товаришу комісар? — втрутився й Ібрагім Ібрагімов. Він витяг із-за пазухи фланелевої сорочки складений учетверо аркушик чергового номера «Окопної правди», розгорнув. — Які помилки, питаю? — знову звернувся він до комісара і почав вичитувати: — «Серця севастопольців палають одним бажанням — знищити ворога! І ми не пошкодуємо сил, а якщо треба буде, то й життя!..» Правильно написано? Правильно! Ніяких помилок тут немає, товаришу комісар!..
Єхлаков усміхнувся, кивнув головою на знак згоди:
— Тут справді помилок немає. Це що, вже нова газета? Ану, дай, дай…
Він взяв до рук аркуш:
— Ого, вже п'ятий номер! Молодчина, Валерик. І знову вірші? Прочитаємо…
І голосно, для всіх присутніх, продекламував: