Вибрані твори в двох томах. Том I

— А он в тих хатах знайшов, — Балерин кивнув головою через плече.

Всі глянули туди, куди він показав. На схилі гори до лісу тулилося кілька халуп. Всі знали, що там уже ніхто не живе, господарі, може, евакуювалися, а може, перекочували в штольні, як тут пролягла лінія оборони, але халупки стояли ніким не захоплені — ні фашистами, ні нашими, бо вони прострілювалися з усіх боків.

— Ти що ж, буваєш там?

— Буваю… Але ви, товаришу комісар, за мене не бійтесь. Я нишком, як вуж, в будь-яку щілину пролізу.

— Дивись мені, вуж, — попередив Єхлаков. — Накриють тебе там німці, не подивляться, що малий.

— Так то ж, як накриють! — блиснув зубами Балерик. — Я…

Він ще хотів щось сказати, але в цю мить у розташуванні німців гримнули гармати і недалеко від окопів вибухнув снаряд, здійнявши високо в небо чорний стовп землі, каміння, осколків і пилюки. Мимоволі всі пригнулися до землі.

— Схоже, що нас набачив, гад, — сказав артилерист Іван Петруненко. — Я, буває, по них теж як лупону несподівано. Часом і накриєш з першого снаряда… Сидять фрици, на губній гармошці цигикають, а тут — р-раз! — і пиши фрау Марті, що твій доблесний Фріц загнувся смертю хоробрих…

Але цього разу Петруненко помилився. Не спеціально їм призначався той снаряд. Чорні фонтани вибухів здійнялися вгору в різних місцях. Фашисти одночасно ударили по всій лінії оборони.

— До бою! — пролунала команда і покотилася над окопами. — До бою!.. До бою!..

Де хто не був, що не робив, миттю все полишив і стрімголов пустився на своє бойове місце. На вогонь ворога одразу ж треба було відповісти вогнем.

Валерик, пригинаючись до землі, побіг за Іваном Петруненком. Якось так сталося, що він влився в бойову обслугу цього лагідного в житті і лютого в бою артилериста і, коли гармата стріляла, подавав снаряди. До Валерика звикли. Тим більше, що був він швидкий, моторний і з своїми обов'язками справлявся добре. Не встигне гармата зробити постріл, як уже в руках у піднощика Валерія Волкова — новий снаряд.

Зблисків у ворожому таборі було так багато, що Петруненко спершу навіть трохи розгубився — по якому з них бити?.. Та це була лише мить. Досвідчений артилерист, він швидко навів свою гармату на ціль, і вона ожила.

Над рудою й сухою землею поплив чорний дим, перемішаний з густою пилюкою. Вибухи і постріли заглушували, але все ж Валерик почув торжествуючий Петруненків голос:

— Є одна!.. Накрили!..

І він швидко переставив приціл.

Час минав, але артилерійська дуель не припинялася. Уже майже нічого навколо не можна було розгледіти. Дим і пилюка відгородили сонце від землі, і його червоне мертве кружало було видно мов крізь закіптявлене скло. Падали вбиті й поранені.

Мимо Валерика проповз поранений солдат. Йому треба було б допомогти, але не можна лишати гармату й на мить.

«Хтось інший допоможе», — подумав хлопець. До того ж він добре знав, що й сам поранений не погодився б скористатися допомогою бійця, який залишив гармату в хвилини бою.

І Валерик одразу ж забув про солдата. Всі його думки знову зосередилися на одному: швидше і влучніше стріляти, більше знищити ворогів!..

Настав час, коли артилерійська дуель почала стихати, як поволі затихає громовиця в чорному захмареному небі.

А згодом стало й зовсім тихо.

Валерик випростався, оглянувся навколо себе майже безтямними, засліпленими спалахами та люттю очима. На його сірому обличчі лежав такий вираз, ніби він не розумів, де перебуває і що взагалі діється на світі.

Тремтячи всім тілом від збудження, яке ще не згасло, чи від перевтоми, він сів на землю, кинув погляд на Івана Петруненка, на інших гармашів і… засміявся.