Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Та на біса ти його тягнеш? Покинь!..
«Справді, навіщо він волочить німця за собою?» — думав і Валерик і теж уже сердився на Журавльова за те, що так необачно ризикує собою.
Та ось нарешті Аркадій Журавльов і німець опинилися майже біля Валерика та Ібрагімова. Лікті в Журавльова були закривавлені, порізані об гостре каміння, тільник розпанаханий, обличчя мокре від поту і чорне від порохового диму. З останніх сил він допомагав німцеві повзти. А той стогнав, корчився від болю, але все ж тягся за Журавльовим, і видно було, що боявся, аби його не покинули.
І вже тоді, як усі четверо, здавалось, вийшли з-під прямого обстрілу, ворожа куля прошила Журавльову руку. Він випустив автомата, тицьнувся щокою в руду землю й процідив крізь стиснуті зуби:
— А-а, чо-орт!!..
— Аркашо, що з тобою? — злякано вигукнув Ібрагімов.
Той крик ніби підстьобнув матроса. Він підвів голову і, дивлячись на Ібрагімова та Валерика якимись винуватими очима, промовив:
— Це нічого… нічого. Я — зараз…
І справді взяв автомат здоровою рукою і боком почав повзти. Німець теж рушив за ним, в його сірих очах блищали сльози.
Уже в окопчику Ібрагімов розірвав Журавльову рукав, нашвидку туго перев'язав рану:
— Тримайся, Аркашо. Зараз ми тебе на медпункт.
— Німця не залишайте, — заворушив важким язиком Журавльов. — Він до нас добровільно повз.
— А може, заблудився з переляку? — з ненавистю глянув на солдата Ібрагімов. — Чи розумом помішався…
Солдат щось швидко заговорив, притискаючи руку до поранених грудей, на обличчі його лежав вираз благання.
— Та вже дотягнемо твого трофея, — незадоволено пробубонів Ібрагімов. — Допоможи, Валерику…
Рана в Аракадія Журавльова виявилась нестрашною. Лікар Мамедов швидко промив її, перев'язав, ще й пожартував звично:
— До весілля заживе.
А з німецьким солдатом було гірше. Куля роздробила йому ребро, довелося робити операцію. Після операції з ним розмовляли Жиділов та Єхлаков. Він охоче розповів, що служив у 22-й піхотній дивізії, що здатися в полон надумав уже давно, бо воювати за Гітлера зовсім не хоче, назвав кількість танків і гармат, показав на карті, де які війська розташовані. Це були дуже цінні дані.
— Саме наша дивізія й прориватиме вашу лінію оборони, — розповідав він, облизуючи язиком сухі губи. — Але солдати неохоче йдуть у бій. Тут кругом смерть. У вас тут кожен камінь стріляє… Командування надіється на танки…
Полонений не збрехав. Опівдні знову почався наступ. 22-й піхотній дивізії, підтриманій танками, вдалося вклинитися між наші третій і четвертий сектори. Фашисти рвалися до станції Микензійові гори, щоб потім вийти до Південної бухти.
Щоб перетяти шлях гітлерівцям, посилили артилерійський вогонь. Гармати били безперервно. Але Єхлакову, як завжди, здавалося, що можна стріляти швидше й влучніше. Він бігав від гармати до гармати і вже зовсім захриплим голосом кричав:
— Давай, давай, орли! Підсипте їм вогника! Підсипте!.. Артилеристи майже поглухли від пострілів, не чули слів комісара, але бачили його біля себе, розуміли, чого він від них вимагає, і не давали собі й секунди спочинку.
А через якісь півгодини Єхлаков був уже на мінометній батареї.
— Чому не стріляєте? — лунав його сердитий голос. — Чи фашистів жаль?
— Фашистів нам не жаль, хай вони на живому вогні горять! — відповідали мінометники. — Але міни економимо, зовсім мало в нас їх залишилось…
Не час зараз економити!.. Ось я підскочу на спостережний пункт і вкажу вам, куди бити треба…
Але він недалеко відійшов від мінометників.
Вороги несподівано відкрили вогонь по батареї, і осколком першого ж снаряда Єхлакову роздробило ногу. Він упав, не скрикнувши, не ойкнувши. Мовчав і тоді, коли його несли в санчастину, хоч тіло його зводили корчі болю.
Після операції комісара поклали на носилки.
— Куди мене? — білими, мов папір, губами спитав він.
— На корабель… Вивеземо на Велику землю, в тиловий госпіталь, — відповів йому Жиділов.
— Невже ти мене відправиш?.. — не повірив Єхлаков, він борсався, кидався на носилках. — Не смій мене відправляти, Євгене Івановичу. Не хочу евакуюватися!.. Чуєш, Женю?.. — благав командира.
Жиділов узяв його за руку:
— Я розумію тебе… Я б теж не захотів… Але рана серйозна, з цим не жартують… А там ти швидше видужаєш і тоді знову повернешся в бригаду.
Єхлаков зціпив зуби, немічно заплющив очі.