Вибрані твори в двох томах. Том I

— Тримали, та не втримали… Відійшли, як пишуть у газетах, на нові оборонні рубежі… А ти де був?

— Як же це так, відійшли? — все ще не вірив Валерик.

— Як? Дуже просто: одні ногами, другі — ногами й руками, а треті — на череві, — сердито пожартував Журавльов. — Бери лопату та окопуйся.

Журавльов кілька разів кинув землю, але, бачачи, що Валерик не рухається, приголомшений такою звісткою, відставив лопату, тяжко зітхнув:

— Да-а-а, діла наші невеселі.

І раптом знову схопив лопату і з усього розмаху рубонув нею землю.

— А тільки не взяти їм Севастополя!.. У власній крові втопляться, а не візьмуть!.. Ні, ти тільки зрозумій… Ех!.. — І не сказав того, що хотів.

Низько, майже над окопами, несподівано проревів літак. Він не кинув бомб і не прострочив з кулемета, а сипонув листівки. Гойдаючись у повітрі, мов сухе листя, вони осіли на землю. Кілька листівок упало біля Журавльова та Балерина. Аркадій підняв одну:

— Подивимось, що нам Гітлер пише… — І почав читати: — «Севастопольці! Ви мужньо б'єтеся, але вас уже майже не лишилося, а ми щодня одержуємо нові підкріплення. Тому даремно ви проливаєте кров, даремно вмираєте. Німецьке командування пропонує вам скласти зброю і за це збереже вам життя…»

Далі Журавльов не читав. Обличчя його потемніло й пересмикнулося. Він гостро блиснув лютими очима:

— Чуєш, чого захотів, гад?.. Чуєш?..

— Чую…

— Каже: «даремно»! Ні, не даремно! Ми вас тут стільки перемелемо, що вся ваша гадюча Німеччина кривавими слізьми плакатиме… Подумати тільки: він нам пропонує скласти зброю! Ах, паскуда!.. — скреготав зубами Журавльов. — Та ти раніше подумай, як своє власне життя зберегти. Ще на колінах плазуватимеш та пощади проситимеш, не помилую!.. За все оце… за наругу над нашою землею, за всіх убитих і покалічених — не помилую!..

Він пошматував листівку, а потім ще й розрубав її лопатою.

— Я теж їм не прощу, Аркадію, — промовив Валерик. — Ніколи!.. Нізащо!..

Почувся цокіт коліс, зафоркала коняка, — під'їхала польова кухня. Кухар, молоденький білявий солдат у новій і чистій формі, хлоп'ячим голосом вигукнув:

— Обід!.. Швидше підходьте, одержуйте, бо ніколи. Солдати і матроси обступили кухню, підставляючи котелки, алюмінієві миски і навіть каски, в кого не було нічого іншого. Кухар щедро насипав кожному великою чумичкою гречану кашу, заправлену м'ясними консервами, і давав по невеличкому шматочкові чорного сухого хліба.

— Каші можна й добавки, — пояснив він, — а хліб оце весь і то — вчорашній. Сьогодні на Лабораторному шосе німці будку з хлібом розбомбили… Не доїхала.

— Вистачить і цього, — похмуро озвався високий, худий, широколиций солдат у низько насунутій на очі касці. — У нас у животі давно кишки позросталися… То не дуже й їжа в горло лізе.

Однак усі їли швидко, майже не пережовуючи, та позирали то в небо, то в бік німецьких окопів. Кожен квапився до свого окопу.

У Валерика ні котелка, ні ложки не було, він і сам уже не пригадує, коли й де їх подів, тому стояв і тільки дивився, як їдять інші.