Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Вірш Римарука малює дещо моторошний сюжет, який включає в себе момент шоку і його ефекту. Шок, однак, мало впливає на героя Москальця, що суне назад у своїх поновних безцільних блуканнях Мюнхеном. Як він це зробив із віршем Рябчука, Москалець тут використовує вірш (цього разу побратима-вісімдесят-ника), щоб продемонструвати важливість присутності Римарука в досвіді головного героя, надто, коли той долає чуже середовище. Москалець встановлює інтертекстуальний зв’язок з Римаруком, визнаючи талант свого колеги і погляд на світ; поєднуючи їхні творчі світи, Москалець робить їх частинами однієї і тієї ж спільноти. Аналізуючи те, як Москалець послуговується цитатами в іншому фраґменті «Вечірнього меду», Тимофій Гаврилів інтерпретує інтертекстуальне посилання як «цитату цитати, яка в цитаті, де приватне раптом, бодай на коротку мить, переважує образ метушливого світу»[197]. Іноді у «Вечірньому меді», коли в якомусь епізоді цитується поезія Рябчука і Римарука, наратор дивується, помічаючи, як те, що він відчуває у романі, перегукується з цими, написаними чиєюсь рукою віршами. Він висловлює відчуття комфорту в цьому — в кожному разі, на мить, він досягає успіху, поменшуючи відчуження, яке він, інтелектуал у пострадянській Україні, відчуває у товаристві своїх побратимів-поетів і в оточенні їхніх поетичних світів. Москалець створив радше негнучку спільноту у «Вечірньому меді». Тим не менше, важливо зазначити, що він ніколи прямо не інформує читача про те, кому ж належать ці вірші і фраґменти поезії. Таким чином, він пристає на те, що у спільноту ввійде елемент гри. Це, в поєднанні з його марґінальним статусом, дозволяє йому наблизитися до типу нетоталітарної спільноти, запропонованої вище. У спільнотах, побудованих Андруховичем і Іздриком, гра має відносно розширену присутність, а отже, інтертекстуальні спільноти, витворені цими письменниками, куди ближчі за Москальцеві до підтримання гнучкості та поваги до відмінностей.

Андруховичеві «Рекреації», «Московіада» і «Перверзія» рясніють цитатами і перегуками з іншими вісімдесятниками і їхніми літературними творами, а також згадками про власну поезію та прозу. З письменників, яких ми тут беремо до уваги, Андрухович, мабуть, найчастіше цитує власні твори. Андрухович вдається до цього перехресного посилання не тільки з метою формування спільноти — це також узгоджується із загальним духом його прози. Автор часто побічно пропонує читачеві простежити символи, місця і діалоги, які з’являються в романі, аж до їхніх витоків. Це є частиною постмодерністської гри, характерною для творчості Андруховича і джерело характерної ерудиції письменника й дотепності. Кілька прикладів демонструють, зокрема, як він застосовує інтертекстуальність.