Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття
- Автор: Андрейчик Марко
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-465-4
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття». Краткое содержание книги:
У книжці «Інтелектуал як герой в українській прозі 90-х років XX ст.» розглянуто прозу провідних авторів того часу як захопливий наратив, наповнений колоритними персонажами. Д-р Марко Андрейчик зосереджується на ролі інтелектуала у створенні пострадянської української ідентичності, відстежує злети й падіння цих героїв у процесі їх намагання переінакшити творчу сферу.
Перша публікація «Острів Крк» окремим виданням, своєю чергою, має коментар, написаний самим Іздриком[222]. Знову ж, тут у нас є посилання на Прохаськового Млинарського, на Андруховича і на дівчину на ім’я Анна. Ім’я «Анна» — улюблене Прохаськове; воно з’являється в його оповіданнях «Essai de deconstruction» і «Довкола озера» і фігурує у назві його збірки оповідань «Інші дні Анни». Як Іздрик («Воццек» якого містить жіночий персонаж «А») сам пояснює, ім’я Анна набуло майже «священного» статусу для письменників з Івано-Франківська[223].
Чимало письменників-вісімдесятників, які живуть і працюють в Івано-Франківську, були пов’язані з угрупованням, відомим під назвою Станіславський феномен. Це спільнота, що її тлумачили по-різному. Група включає в себе письменників і художників, виникла в період розпаду Радянського Союзу і, згідно з Єшкілєвим, «обумовлювала зміну естетичних стандартів і мистецьких координат» від тодішнього панівного, традиційного народницького дискурсу до дискурсу постмодернізму[224]. Іздрик заявляв, що вбачає у Станіславському феномені вихід ентузіазму та творчої енергії, які наповнили атмосферу Івано-Франківська на початку 1990-х і які об’єдналися навколо журналу «Четвер»[225]. І Прохасько вважає, що однією з основних характеристик Станіславського феномену було те, що він був складений з самодостатніх індивідів, кожен із яких годен був жити і працювати за межами цієї групи[226]. Одне з найбільш витривалих культурних угруповань у пострадянській Україні, проте, воно було вельми непевним зібранням, яке виникло почасти в результаті його провінційного існування; воно дає почуття стабільності, що опирається марґіналізації з центру. Станіславський феномен — це слабо визначена, еклектична спільнота, «члени» якої одночасно належать до різних інших громад. Як продемонстрували посилання на Забужко і Лишегу, з погляду інтертекстуальності люди і речі, пов’язані із Станіславським феноменом, часто перетинаються з іншими явищами та спільнотами в прозі письменників-вісімдесятників.
Приклади інтертекстуальності у прозі Москальця, Андруховича і Іздрика правлять за зразки шаблону, виходячи з якого вісімдесятники будували спільноти у своїй пострадянській прозі з метою задоволення їхньої постколоніальної потреби у забезпеченні стабільності без сковзання в пастки тоталітаризму й абсолютизму. Адже саме проти тоталітарних моделей оповіді вони повстали в пострадянському ейфорійному русі української літератури. Як і у випадку з будь-якими спільнотами, ці інтертекстуальні спільноти, на самому початку стояли перед небезпекою набути обмеженого характеру. У процесі розбудови своїх спільнот письменники вибирають, на кого вони хочуть послатися, а отже, тих, кого хотіли би включити у ці спільноти. Вони створюють спільноти з представників інтеліґенції, яких вважають представниками справжньої української культури і з якими вони мають спільне бачення пострадянської української ідентичності. Ця ексклюзивність — відображення сенсу інакшості, що є важливим компонентом цієї ідентичності. Створюючи такі громади, вони можуть дещо пом’якшити свій марґінальний статус інтелектуала в пострадянській Україні. Таким чином, не дивно, що ці інтертекстуальні зв’язки беруть свій початок у підпільній українській культурі 1970-х років — культурі, яка успішно витримала репресії в особі насильницького, абсолютистського соціалістичного реалізму, і створили вільне і різноманітне мистецтво. Вісімдесятники роблять це для себе і для прихильників свого бачення справжньої української культури, незалежно від заплутаного існування пострадянського українського інтелектуала в повсякденному житті, у вигаданих світах їхніх прозових творів спільнота існує.
Висновок
90-і роки минулого століття були захоплюючим і важливим періодом для української літератури — письменники-вісімдесятники вийшли на українську культурну сцену як покоління, що йому судилося стати на чолі творення нової культури в незалежній Україні. На початку цього десятиліття митці змогли організувати й узяти провід над масовими урочистостями, де в центрі подій були українська література і культура. Натхненні соціальними й політичними змінами, що відбуваються в їхній країні, письменники-вісімдесятники підійшли до української культури з тією силою, яка продемонструвала, що вони здають собі справу з унікальності свого місця в історії цієї культури. Завдяки здобуттю незалежності, українська культура і мова, нарешті, здавалося, отримали можливість звільнитися від тих обов’язків, які на них традиційно покладали і які, отже, часто-густо підтинали крила їхньому творчому потенціалові. Вісімдесятники мали неабиякі успіхи, започаткувавши цей рух і посуваючи його вперед, хоча й натрапили на безперервну марґіналізацію в пострадянській Україні.
222
Див.: Іздрик. Автокоментар // Острів Крк та інші історії. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. — С. 79—116.
223
Іздрик. Інтерв’ю Тарасові Прохаську // Інший формат. № 2. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003. — С. 41.
224
Єшкілєв В. Станіславівський феномен / Володимир Єшкілєв // Мала українська енциклопедія актуальної літератури / Ред. В. Єшкілєв і Ю. Андрухович. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — С. 103.
225
Іздрик. Інший формат. — С. 39.
226
Прохасько Т. Інтерв’ю Павлові Крупі // San Rideau. — 2004. — № 2. — С. 49.